Символическое изображение головы Владимира Ильича Ленина, его подпись и указание на то, что сайт находится в домене верхнего уровня для некоммерческих ресурсов - .info

Фотография Мавзолея Владимира Ильича Ленина


«Первая <  849 | 850 | 851 | 852 | 853 | 854 | 855 | 856 | 857 | 858 |  > Последняя» 

 Дубль-2 - 15.08.2010 20:59
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

процитированная Вами фраза бессмысленна, поскольку Андроид не содержит никаких элементов, специфичных для J2ME. Вообще не содержит и никаких, понимаете?
>Not surprisingly Google saw this would be undesirable when trying to attract developers to the platform
Надеюсь, что и это понятно.
Нет, совсем не понятно. Поскольку Андроид не содержит никаких элементов, специфичных для J2ME, то не может быть понятно какое отношение лицензирование J2ME имеет к разработчикам Андроида и аппликаций для Андроида.

 Никулин - 15.08.2010 21:06
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

Туземец, переведи, ты ж языки знаешь
Vladimir Ilyich Lenin was a Russian Marxist revolutionary and communist politician who led the October Revolution of 1917. As leader of the Bolsheviks, he headed the Soviet state during its initial years (1917–1924), as it fought to establish control of Russia in the Russian Civil War and worked to create a socialist economic system.

As a politician, Vladimir Lenin was a persuasive orator, as a political scientist his extensive theoretic and philosophical developments of Marxism produced Marxism–Leninism, the pragmatic Russian application of Marxism.

Lenin was born Vladimir Ilyich Ulyanov (Russian: Владимир Ильич Ульянов) on 22 April [O.S. 10 April"> 1870, to Maria Alexandrovna Blank, a schoolmistress, and Ilya Nikolayevich Ulyanov, a physics instructor, at Simbirsk, a Volga River town in the Russian Empire of the nineteenth century; following family custom, he was baptized into the Russian Orthodox Church.[2">[3"> Later, the USSR renamed Simbirsk as Ulyanovsk.

In 1869, Ilya Ulyanov became the Inspector of Public Schools, and later the Director of Elementary Schools, for the Simbirsk Gubernia Oblast (province), a successful career in the Imperial Russian public education system. Yet, Tsarist cultural mores defined the Ulyanov family stock as "ethnically mixed" — "Mordovian, Kalmyk, Jewish (cf. Blank family), Volgan German, and Swedish, and possibly others"; nonetheless, being of the intelligentsia, the Ulyanovs educated their children against the ills of their time (violations of human rights, servile psychology, etc.), and instilled readiness to struggle for higher ideals, a free society, and equal rights. Subsequently, excepting Olga (dead at age 19), every Ulyanov child became a revolutionary.[4">

In January 1886, his father died of a cerebral hemorrhage; in May 1887 (when Lenin was 17 years old), his eldest brother Aleksandr Ulyanov was hanged for participating in a terrorist assassination attempt against the Tsar, Alexander III (1881–94).[5"> His sister, Anna Ulyanova, with Aleksandr when arrested, was banished to an Ulyanov family estate at Kokushkino, a village some 40 km (25 mi.) from Kazan — those events transformed Lenin into a political radical, which official Soviet biographies represent as central to his assuming the revolutionary track as political life.

Complementing these personal, emotional, and political upheavals was his matriculation, in August 1887, to the Kazan University, where he studied law and read the works of Karl Marx. That Marxism-derived political development involved Lenin in a student riot, and consequent arrest, in December 1887; Kazan University expelled him, the police authorities barred him from other universities, thence was under continuous police surveillance — as the brother of a known terrorist.[6"> Nevertheless, he studied independently and earned a law degree; in that time, he first read Das Kapital (1867–94). Three years later, in 1890, he was permitted studies at the University of Saint Petersburg.[7"> In January 1892, he was awarded a first class diploma in law;[8"> moreover, he was an intellectually distinguished student in the Classical languages of Latin and Greek, and the modern languages of German, French, and English, but had only limited command of the latter two. In the 1917 revolutionary period, he relied upon Inessa Armand to translate an article of his into French and English; and wrote to S. N. Ravich in Geneva, "I am unable to lecture in French".[9">
Police photograph of V. I. Lenin, December 1895.

Lenin practised law in the Volga River port of Samara for a few years, mostly land-ownership cases, from which he derived political insight to the Russian peasants' socio-economic condition;[10"> in 1893, he moved to St Petersburg, and practised revolutionary propaganda. In 1895, he founded the League of Struggle for the Emancipation of the Working Class, the consolidation of the city's Marxist groups; as an embryonic revolutionary party, the League were active among the Russian labour organisations. On 7 December 1895, Lenin was arrested for plotting against Tsar Alexander III, and was then imprisoned for fourteen months in solitary confinement Cell 193 of the St. Petersburg Remand Prison.[11"> In February 1897, he was exiled to eastern Siberia, to the village Shushenskoye in the Minusinsky District, Yenisei Gubernia. There, he met Georgy Plekhanov, the Marxist who introduced socialism to Russia. In July 1898, Lenin married the socialist activist Nadezhda Krupskaya, and, in April 1899, he pseudonymously published the book The Development of Capitalism in Russia (1899), by Vladimir Ilyin, one of the thirty theoretical works he wrote in exile.[11">
Lenin's residence during his exile in Zürich, Switzerland, taken in 1920.

At exile's end in 1900, Lenin travelled Russia and Europe (Munich, Prague, Vienna, Manchester and London, with a memorial plaque at Percy Circus WC1, King's Cross), but resided in Zürich, where he worked as a Geneva University lecturer. He and Julius Martov (later a leading opponent) co-founded the newspaper Iskra (Spark), and published articles and books about revolutionary politics, whilst recruiting for the Social Democrats. In such clandestine political work, Vladimir Ulyanov assumed aliases, and, in 1902, adopted Lenin as his definitive nom de guerre, derived from the Siberian Lena River.[3">

In 1903, the Russian Social Democratic Labour Party (РСДРП) ideologically diverged as the Bolshevik and the Menshevik factions; the RSDLP party faction names "Bolshevik" (majority) and "Menshevik" (minority) derive from the narrow Bolshevik electoral defeat of the Mensheviks to the party's newspaper editorial board, and to central committee leadership. The break partly originated from Lenin's book What Is to Be Done? (1901–02), which proposed a smaller party organisation of professional revolutionaries, with Iskra in a primary ideologic role.
"Here resided, from 21 February 1916 to 2 April 1917, Lenin, the leader of the Russian Revolution" (memorial plaque, Lenin's residence, Zürich, 2008)
Lenin's residence in Zürich in 2008.

In November 1905, Lenin returned to Russia to support the 1905 Russian Revolution.[12"> In 1906, he was elected to the Presidium of the RSDLP; and shuttled between Finland and Russia, but resumed his exile in December 1907, after the Tsarist defeat of the November Revolution.[12"> Until the February and October revolutions of 1917, he lived in Western Europe, where, despite relative poverty, he developed Leninism — urban Marxism adapted to agrarian Russia reversing Karl Marx’s economics–politics preion to allow for a dynamic revolution led by a vanguard party of professional revolutionaries.[13">[14">

In 1909, to disambiguate philosophic doubts about the proper practical course of a socialist revolution, Lenin published Materialism and Empirio-criticism (1909), which became a philosophic foundation of Marxism-Leninism. Throughout exile, Lenin travelled Europe, participated in socialist activities, (the 1912 Prague Party Conference). When Inessa Armand left Russia for Paris, she met Lenin and other exiled Bolsheviks. Rumour has it she was Lenin's lover; yet historian Neil Harding notes that there is a "slender stock of evidence . . . we still have no evidence that they were sexually intimate".[15">

In 1914, when the First World War (1914–18) began, most of the mass Social Democratic parties of Europe supported their homelands' war effort. At first, Lenin disbelieved such political fickleness, especially that the Germans had voted for war credits; the Social Democrats' war-authorising votes broke Lenin's mainstream connection with the Second International (1889–1916). He opposed the Great War, because the peasants and workers would be fighting the bourgeoisie's "imperialist war" — one that ought be transformed to an international civil war, between the classes. At war's start, the Austrians briefly detained him in Poronin, his town of residence; on 5 September 1914, Lenin moved to neutral Switzerland, residing first at Berne, then at Zürich.[16">

In 1915, in Switzerland, at anti-war Zimmerwald Conference, he led the Zimmerwald Left minority, who failed, against the majority pacifists, to achieve conference’s adopting Lenin's proposition of transforming imperialist war to class war. In the next conference (24–30 April 1916), at Kienthal, Lenin and the Zimmerwald Left presented a like resolution; but the conference concorded only a compromise manifesto.[17">

In spring of 1916, in Zürich, Lenin wrote Imperialism, the Highest Stage of Capitalism (1916). In this work Lenin synthesised previous works on the subject by Karl Kautsky, John A. Hobson (Imperialism: A Study, 1902), and Rudolf Hilferding (Das Finanzkapital, 1910), and applied them to the new circumstances of the First World War (1914–18) fought between the German and the British empires — which exemplified the imperial capitalist competition, which was the thesis of his book. This thesis posited that the merging of banks and industrial cartels gave rise to finance capital — the basis of imperialism, the zenith of capitalism. To wit, in pursuing greater profits than the home market can offer, business exports capital, which, in turn, leads to the division of the world, among international, monopolist firms, and to European states colonizing large parts of the world, in support of their businesses. Imperialism, thus, is an advanced stage of capitalism based upon the establishment of monopolies, and upon the exportation of capital (rather than goods), managed with a global financial system, of which colonialism is one feature.[18">[19">[20">

In accordance with this thesis, Lenin believed that Russia was being used as a tool of French and British capitalist imperialism in World War One and that its participation in the conflict was at the behest of those interests.[21">
Vilén, Lenin bewigged and clean shaven, Finland, 11 August 1917.
Russian return
Lenin's locomotive to the Finland Station, in April 1917.

After the 1917 February Revolution provoked the abdication of Tsar Nicholas II (1894–17), Lenin decided upon a Russian return; difficult, for he was isolated in neutral Switzerland, surrounded by belligerent countries fighting the Great War, nevertheless, the Swiss Communist Fritz Platten obtained Imperial German permission allowing Lenin (and cohort) to traverse Germany in a diplomatically sealed train. Geopolitically, the Germans expected his return to politically disrupt Imperial Russia — in aid of ending the Eastern front war (17 August 1914 – 3 March 1918), so that Germany could concentrate upon defeating the Western allies. Having traversed Germany, Lenin continued through Sweden, aided by local Communists Otto Grimlund and Ture Nerman.

On 16 April 1917, Lenin arrived at the Finland Station, Petrograd, Russia, to assume command of the Bolsheviks, and published the April Theses (1917), calling for uncompromising opposition to the Provisional Government (March–November 1917).[22">[23"> Initially, this leftist position isolated the Bolsheviks, yet rendered the Bolshevik party as a pragmatic political refuge for people disillusioned with the vacillating Provisional Government and dissociated them, in particular, with the government's policy of continuing the war with Germany, as manifested in the disastrous Kerensky Offensive of July 1917.[24">[25"> In Petrograd dissatisfaction with the regime culminated in the spontaneous July Days riots, by industrial workers and soldiers.[26"> After being suppressed, these riots were blamed by the government on Lenin and the Bolsheviks.[27"> Aleksandr Kerensky, Grigory Aleksinsky, and other opponents, also accused the Bolsheviks, especially Lenin — of being Imperial German agents provocateur; on 17 July, Leon Trotsky defended them:[28">

An intolerable atmosphere has been created, in which you, as well as we, are choking. They are throwing dirty accusations at Lenin and Zinoviev. Lenin has fought thirty years for the revolution. I have fought [for"> twenty years against the oppression of the people. And we cannot but cherish a hatred for German militarism . . . I have been sentenced by a German court to eight months' imprisonment for my struggle against German militarism. This everybody knows. Let nobody in this hall say that we are hirelings of Germany.[29">

In the event, the Provisional Government arrested the Bolsheviks and outlawed their Party, prompting Lenin to flee to Finland. In exile again, reflecting on the July Days and its aftermath, Lenin determined that, to prevent the triumph of counter-revolutionary forces, the Provisional Government must be overthrown by an armed uprising.[30"> Meanwhile, he published State and Revolution (1917) proposing government by soviets (worker-elected councils).[31">

In late August 1917, after the failed coup d’ État of the General Kornilov affair, popular support for the Provisional Government collapsed, whilst support for the Bolshevik Peace, Land, Bread programme increased; jailed Bolsheviks were freed.[32"> In October, Lenin returned from Finland, and inspired the October Revolution with the slogan All Power to the Soviets! From the Smolny Institute for girls, Lenin directed the Provisional Government’s deposition (6–8 November 1917), and the storming (7–8 November) of the Winter Palace to realise the Kerensky capitulation that established Bolshevik government in Russia.
Head of government
Lenin working in the Kremlin, 1918.
“ If Socialism can only be realized when the intellectual development of all the people permits it, then we shall not see Socialism for at least five hundred years. ”

— Vladimir Lenin, November 1917 [33">

On 8 November 1917, the Russian Congress of Soviets elected the pragmatic Lenin as Chairman of the Council of People's Commissars, as such, declaring that "Communism is Soviet power plus the electrification of the entire country" in modernising Russia into a twentieth-century country:[34">

We must show the peasants that the organisation of industry on the basis of modern, advanced technology, on electrification, which will provide a link between town and country, will put an end to the division between town and country, will make it possible to raise the level of culture in the countryside and to overcome, even in the most remote corners of land, backwardness, ignorance, poverty, disease, and barbarism.[35">

Yet the Bolshevik Government had to first withdraw Russia from the First World War (1914–18). Facing continuing Imperial German eastward advance, Lenin proposed immediate Russian withdrawal from the West European war; yet, other, doctrinaire Bolshevik leaders (e.g. Nikolai Bukharin) advocated continuing in the war to foment revolution in Germany. Lead peace treaty negotiator Leon Trotsky proposed No War, No Peace, an intermediate-stance Russo–German treaty conditional upon neither belligerent annexing conquered lands; the negotiations collapsed, and the Germans renewed their attack, conquering much of the (agricultural) territory of west Russia. Resultantly, Lenin's withdrawal proposal then gained majority support, and, on 3 March 1918, Russia withdrew from the First World War via the Treaty of Brest-Litovsk, losing much of its European territory. Because of the German threat Lenin moved the Soviet Government from Petrograd to Moscow on 10–11 March 1918.[36"> [37">

On 19 January 1918, relying upon the soviets, the Bolsheviks, allied with anarchists and the Socialist Revolutionaries, dissolved the Russian Constituent Assembly thereby consolidating the Bolshevik Government’s political power. Yet, that left-wing coalition collapsed consequent to the Social Revolutionaries opposing the territorially expensive Brest-Litovsk treaty the Bolsheviks had concorded with Imperial Germany. The anarchists and the Socialist Revolutionaries then joined other political parties in attempting to depose the Bolshevik Government, who defended themselves with persecution and jail for the anti-Bolsheviks.
Vladimir Ulyanov (Lenin), drawing by Nikolai Bukharin, 31 March 1927.

To initiate the Russian economic recovery, on 21 February 1920, he launched the GOELRO plan, the State Commission for Electrification of Russia (Государственная комиссия по электрификации России), and also established free universal health care and free education systems, and promulgated the politico-civil rights of women.[38"> Moreover, since 1918, in re-establishing the economy, for the productive business administration of each industrial enterprise in Russia, Lenin proposed a government-accountable leader for each enterprise. Workers could request measures resolving problems, but had to abide the leader's ultimate decision. Although contrary to workers' self-management, such pragmatic industrial administration was essential for efficient production and employment of worker expertise. Yet Lenin’s doctrinaire Bolshevik opponents argued that such industrial business management was meant to strengthen State control of labour, and that worker self-management failures were owed to lack of resources, not incompetence. Lenin resolved that problem by licencing (for a month) all workers of most factories; thus historian S.A. Smith's observation: "By the end of the civil war, not much was left of the democratic forms of industrial administration promoted by the factory committees in 1917, but the government argued that this did not matter since industry had passed into the ownership of a workers' state."

Internationally, Lenin’s admiration of the Irish socialist revolutionary James Connolly, led to the USSR’s being the first country to grant diplomatic recognition to the Irish Free State that fought the Irish War of Independence from Britain. In the event, Lenin developed a friendship with Connolly's revolutionary son, Roddy Connolly.
Establishing the Cheka
Main article: Cheka

On December 20, 1917, The Whole-Russian Extraordinary Commission for Combating Counter-Revolution and Sabotage (Chrezvychaynaya Komissiya), the Cheka (Extraordinary Commission) was created by a decree issued by Lenin to defend the Russian Revolution.[39"> The establishment of the Cheka, secret service, headed by Felix Dzerzhinsky, formally consolidated the censorship established earlier, when on "17 November, the Central Executive Committee passed a decree giving the Bolsheviks control over all newsprint and wide powers of closing down newspapers critical of the régime. . . .";[40"> non-Bolshevik soviets were disbanded; anti-soviet newspapers were closed until Pravda (Truth) and Izvestia (The News) established their communications monopoly. According to Leonard Schapiro the Bolshevik "refusal to come to terms with the [Revolutionary"> socialists, and the dispersal of the Constituent assembly, led to the logical result that revolutionary terror would now be directed, not only against traditional enemies, such as the bourgeoisie or right-wing opponents, but against anyone, be he socialist, worker, or peasant, who opposed Bolshevik rule".[41"> On December 19, 1918, a year after its creation, a resolution was adopted at Lenin's behest that forbade the Bolshevik's own press from publishing "defamatory articles" about the Cheka.[42"> As Lenin put it: "A Good Communist is also a good Chekist."[42">
Combating anti-Semitism
Jewish children killed in a 1905 pogrom in Yekaterinoslav (Dnipropetrovsk). Lenin strongly opposed anti-semitism.

Lenin recognised the value of mass communications technologies for educating Russia’s mostly illiterate, heterogeneous populaces; as Bolshevik leader, he recorded eight speeches to gramophone records in 1919, that went unpublished. During the Khrushchev era (1953–64), seven were published, but, significantly, the suppressed eighth speech delineated Lenin’s opposition to anti-Semitism:[43">

The Tsarist police, in alliance with the landowners and the capitalists, organized pogroms against the Jews. The landowners and capitalists tried to divert the hatred of the workers and peasants, who were tortured by want, against the Jews. . . . Only the most ignorant and down-trodden people can believe the lies and slander that are spread about the Jews. . . . It is not the Jews who are the enemies of the working people. The enemies of the workers are the capitalists of all countries. Among the Jews there are working people, and they form the majority. They are our brothers, who, like us, are oppressed by capital; they are our comrades in the struggle for socialism. Among the Jews there are kulaks, exploiters, and capitalists, just as there are among the Russians, and among people of all nations... Rich Jews, like rich Russians, and the rich in all countries, are in alliance to oppress, crush, rob, and disunite the workers... Shame on accursed Tsarism, which tortured and persecuted the Jews. Shame on those who foment hatred towards the Jews, who foment hatred towards other nations.[44">

Failed assassinations
Comrades under fire' Lenin and Fritz Platten, 1919.

First, on 14 January 1918, in Petrograd, after a speech, assassins ambushed Lenin in his automobile; he and Fritz Platten were in the back seat when assassins began shooting, and "Platten grabbed Lenin by the head and pushed him down... Platten's hand was covered in blood, having been grazed by a bullet as he was shielding Lenin".[45">

Second, on 30 August 1918, the Socialist Revolutionary Fanya Kaplan approached Lenin after a speech; at his automobile, whilst he rested a foot upon the running board, in speaking with a woman, Kaplan called to Lenin, and, as he turned to face her in reply, she shot him three times. The first bullet struck an arm, the second bullet struck his jaw and neck, and the third bullet missed him — and wounded the woman with whom he was speaking; the wounds felled him, unconscious.[46"> Fearing in-hospital assassins, Lenin was delivered to his Kremlin apartment; physicians decided against removing the bullets — lest the surgery endanger his recovery, which proved slow.

To the public, Pravda ridiculed Fanya Kaplan as a failed assassin, latter-day Charlotte Corday (a murderess of Jean-Paul Marat) who could not derail the Russian Revolution, reassuring readers that, immediately after surviving the assassination: "Lenin, shot through twice, with pierced lungs spilling blood, refuses help and goes on his own. The next morning, still threatened with death, he reads papers, listens, learns, and observes to see that the engine of the locomotive that carries us towards global revolution has not stopped working..."; despite unharmed lungs, the neck wound did spill blood into a lung.[47">

The Russian public remained ignorant of the true physical gravity of the wounded Soviet Head of State; other than panegyric of immortality (viz. the cult of personality), they knew nothing about either the (second) failed assassination, the assassin, Fanya Kaplan, or of Lenin's health. Historian Richard Pipes reports that "the impression one gains . . . is that the Bolsheviks deliberately underplayed the event to convince the public that, whatever happened to Lenin, they were firmly in control". Moreover, in a letter to his wife (7 September 1918), Leonid Borisovich Krasin, a Tsarist and Soviet régime diplomat, describes the public atmosphere and social response to the failed assassination on 30 August, and Lenin's survival:

As it happens, the attempt to kill Lenin has made him much more popular than he was. One hears a great many people, who are far from having any sympathy with the Bolsheviks, saying that it would be an absolute disaster if Lenin had succumbed to his wounds, as it was first thought he would. And they are quite right, for, in the midst of all this chaos and confusion, he is the backbone of the new body politic, the main support on which everything rests.[48">

From having survived a second assassination originated the cult of personality, that Lenin, per his intellectual origins and pedigree, disliked and discouraged as superstition revived; nevertheless, his health, as a fifty-three-year-old man, declined from the effects of two bullet wounds, later aggravated by three strokes, culminating in his death.[49">
Red Terror
Main article: Red Terror
A manifesto saying: "Comrade Lenin Cleanses the Earth of Filth"

In response to Fanya Kaplan's failed assassination of Lenin on 30 August 1918, and the successful assassination of the Petrograd Cheka chief Moisei Uritsky, Stalin to Lenin proposed "open and systematic mass terror . . . [against"> . . . those responsible"; the Bolsheviks instructed Felix Dzerzhinsky to commence a Red Terror, announced in the 1 September 1918 issue of the Krasnaya Gazeta (Red Gazette).[50"> To that effect, among other acts, at Moscow, execution lists signed by Lenin authorised the shooting of 25 Tsarist ministers, civil servants, and 765 White Guards in September 1918.[51"> In his Diaries in Exile, 1935, Leon Trotsky recollected that Lenin authorised the execution of the Russian Royal Family.[52"> However, according to Greg King and Penny Wilson's investigation into the fate of the Romanovs, Trotsky's recollections on this matter, seventeen years after the events described, are unsubstantiated, inaccurate and contradicted by what Trotsky himself said on other occasions.[53">

Earlier, in October, Lev Kamenev and cohort, had warned the Party that terrorist rule was inevitable, given Lenin’s assumption of sole command.[54"> In late 1918, when he and Nikolai Bukharin tried curbing Chekist excesses, Lenin over-ruled them; in 1921, via the Politburo, he expanded the Cheka's discretionary death-penalty powers.[55">[56">

The foreign-aided White Russian counter-revolution failed for want of popular Russian support, because the Bolshevik proletarian state, protected with "mass terror against enemies of the revolution", was socially organised against the previous capitalist establishment, thus class warfare terrorism in post–Tsarist Russia originated in working class (peasant and worker) anger against the privileged aristocrat classes of the deposed absolute monarchy.[57"> During the Russian Civil War, anti-Bolsheviks faced torture and summary execution, and by May 1919, there were some 16,000 enemies of the people imprisoned in the Tsarist katorga labour camps; by September 1921 the prisoner populace exceeded 70,000.[58">[59">[60">[61">[62">[63">

In pursuing their revolution and counter-revolution the White and the Red Russians committed atrocities, against each other and their supporting populaces, yet contemporary historians disagree about equating the terrorisms — because the Red Terror was Bolshevik Government policy (e.g. Decossackization) against given social classes, whilst the class-based White Terror was racial and political, against Jews, anti-monarchists, and Communists, (cf. White Movement).[64">[65">

Professor Christopher Read states that though terror was employed at the height of the Civil War fighting, "from 1920 onwards the resort to terror was much reduced and disappeared from Lenin's mainstream discourses and practices".[66"> However, after a clerical insurrection in the town of Shuia, in a 19 March 1922 letter to Vyacheslav Molotov and the Politburo, Lenin delineated action against defiers of the decreed Bolshevik removal of Orthodox Church valuables: "We must... put down all resistance with such brutality that they will not forget it for several decades... The greater the number of representatives of the reactionary clergy and reactionary bourgeoisie we succeed in executing... the better."[67"> As a result of this letter, historian Orlando Figes estimates that perhaps 8,000 priests and laymen were executed.[68"> And the crushing of the revolts in Kronstadt and Tambov in 1921 resulted in tens of thousands of executions.[69">
Civil War
Main article: Russian Civil War
Trotsky, Lenin and Kamenev at the II Party Congress in 1919.

In 1917, as an anti-imperialist, Lenin said that oppressed peoples had the unconditional right to secede from the Russian Empire; however, at end of the Civil War, the USSR annexed Armenia, Georgia, and Azerbaijan, because the White Movement used them as attack bases.[70"> Lenin pragmatically defended the annexations as geopolitical protection against capitalist imperial depredations.[71">

To maintain the war-isolated cities and the armies fed, and to avoid economic collapse, the Bolshevik government established war communism, via prodrazvyorstka, food requisitioning from the peasantry, for little payment, which peasants resisted with reduced harvests. The Bolsheviks blamed the kulaks' withholding grain to increase profits; but statistics indicate most such business occurred in the black market economy.[72">[73"> Nonetheless, the prodrazvyorstka resulted in armed confrontations which the Cheka and Red Army suppressed with shooting hostages, poison gas, and labour-camp deportation; yet Lenin increased the requisitioning.[74">[75">[76">

The six-year long White–Red civil war, the war communism, the famine of 1921, which killed an estimated 5 million, and foreign military intervention reduced much of Russia to ruin, and provoked rebellion against the Bolsheviks, the greatest being the Tambov rebellion (1919–21). After the March 1921 left-wing Kronstadt Rebellion mutiny, Lenin replaced war communism with the New Economic Policy (NEP), and successfully rebuilt industry and agriculture. The NEP was his pragmatic recognition of the political and economic realities, despite being a tactical, ideological retreat from the socialist ideal; later, the doctrinaire Josef Stalin reversed the NEP in consolidating his control of the Communist Party and the USSR.
Lenin and his wife, Nadezhda Krupskaya, 1919. (detail)
Later life and death
Kamenev and Lenin, at Gorki, south of Moscow, 1922.

The mental strains of leading a revolution, governing, and fighting a civil war aggravated the physical debilitation consequent to the wounds from the attempted assassinations; Lenin still retained a bullet in his neck, until a German surgeon removed it on 24 April 1922.[77"> Among his comrades, Lenin was notable for working almost ceaselessly, fourteen to sixteen hours daily, occupied with minor, major, and routine matters. About the man at his life’s end, Volkogonov said:

Lenin was involved in the challenges of delivering fuel into Ivanovo-Vosnesensk... the provision of clothing for miners, he was solving the question of dynamo construction, drafted dozens of routine documents, orders, trade agreements, was engaged in the allocation of rations, edited books and pamphlets at the request of his comrades, held hearings on the applications of peat, assisted in improving the workings at the ‘Novii Lessner’ factory, clarified in correspondence with the engineer P. A. Kozmin the feasibility of using wind turbines for the electrification of villages... all the while serving as an adviser to party functionaries almost continuously.[78">

When already sick, Lenin remembered that, since 1917, he had only rested twice: once, whilst hiding from the Kerensky Provisional Government (when he wrote The State and Revolution), and whilst recovering from Fanya Kaplan’s failed assassination.[79"> In March 1922, when physicians examined him, they found evidence of neither nervous nor organic pathology, but, given his fatigue and the headaches he suffered, they prescribed rest. Upon returning to St. Petersburg in May 1922, Lenin suffered the first of three strokes, which left him dumb for weeks, and severely hampered motion in his right side; by June, he had substantially recovered. By August he resumed limited duties, delivering three long speeches in November. In December 1922, he suffered the second stroke that partly paralyzed his right side, he then withdrew from active politics. In March 1923, he suffered the third stroke that rendered him mute and bed-ridden until his death.
During Lenin’s sickness (1922–23), Stalin used this altered photograph as his bona fides claim to leading the CPSU.[80">

After the first stroke, Lenin dictated government papers to Nadezhda; among them was Lenin's Testament (changing the structure of the soviets), partly inspired by the 1922 Georgian Affair (Russian cultural assimilation of constituent USSR republics), and it criticized high-rank Communists, including Josef Stalin, Grigory Zinoviev, Lev Kamenev, Nikolai Bukharin, and Leon Trotsky. About the Communist Party's General Secretary (since 1922), Josef Stalin, Lenin reported that the "unlimited authority" concentrated in him was unacceptable, and suggested that "comrades think about a way of removing Stalin from that post." His phrasing, "Сталин слишком груб", implies “personal rudeness, unnecessary roughness, lack of finesse”, flaws "intolerable in a Secretary-General".

At Lenin's death, Nadezhda mailed his testament to the central committee, to be read aloud to the 13th Party Congress in May 1924, however, to remain in power, the ruling troika — Stalin, Kamenev, Zinoviev — suppressed Lenin's Testament; it was not published until 1925, in the United States, by the American intellectual Max Eastman. In that year, Trotsky published an article minimizing the importance of Lenin's Testament, saying that Lenin's notes should not be perceived as a will, that it had been neither concealed, nor violated;[81"> yet he did invoke it in later anti-Stalin polemics.[82">[83">

Lenin died at 18.50 hrs, Moscow time, on 21 January 1924, aged 53, at his estate in Gorki Leninskiye. In the four days that the Bolshevik Leader Vladimir Ilyich Lenin lay in state, more than 900,000 mourners viewed his body in the Hall of Columns; among the statesmen who expressed condolences to Russia (the USSR) was Chinese premier Sun Yat-sen, who said:
Lenin in 1923.

Through the ages of world history, thousands of leaders and scholars appeared who spoke eloquent words, but these remained words. You, Lenin, were an exception. You not only spoke and taught us, but translated your words into deeds. You created a new country. You showed us the road of joint struggle... You, great man that you are, will live on in the memories of the oppressed people through the centuries.[84">

Winston Churchill, who encouraged British intervention against the Russian Revolution, in league with the White Movement, to destroy the Bolsheviks and Bolshevism, said:

He alone could have found the way back to the causeway... The Russian people were left floundering in the bog. Their worst misfortune was his birth... their next worst his death.[85">

Three days after his death, Petrograd was renamed Leningrad in his honour, so remaining until 1991, when the USSR dissolved, yet the administrative area remains "Leningrad Oblast". In the early 1920s, the Russian cosmism movement proved so popular that Leonid Krasin and Alexander Bogdanov proposed to cryonically preserve Lenin for future resurrection, yet, despite buying the requisite equipment, that was not done.[86"> Instead, the body of V. I. Lenin was embalmed and permanently exhibited in the Lenin Mausoleum, in Moscow, on 27 January 1924. Despite the official diagnosis of death from stroke consequences, the Russian scientist Ivan Pavlov reported that Lenin died of neurosyphilis, according to a publication by V.Lerner and colleagues in the European Journal of Neurology in 2004. The authors also note that 'It is possible that future DNA technology applied to preserved Lenin's brain material ultimately could establish or disprove neurosyphilis as the primary cause of Lenin's death'.[87">
Lenin the icon: A 1929 Laz language newspaper featuring Lenin's writing.

Lenin was a prolific political theoretician and philosopher who wrote about the practical aspects of leading a proletarian revolution; he wrote pamphlets, articles, and books, without a stenographer or secretary, until prevented by illness.[88"> He simultaneously corresponded with comrades, allies, and friends, in Russia and world-wide. His known writings compose 54, 650-page volumes; the most influential are:

* What is to be Done? (1903) establishes that a revolution requires a professional vanguard party.
* Imperialism, the Highest Stage of Capitalism (1916) explains why capitalism had not collapsed, as Marx had posited, presenting the First World War as a capitalist war for land, resources, and cheap labour.
* The State and the Revolution (1917) interprets the ideas of Marx and Engels, the October Revolution's theoretic basis, and opposes the social-democratic tendency as indecisive in effecting revolution.
* April Theses (1917) propose the socio-economic need for a socialist revolution.
* "Left-Wing" Communism: An Infantile Disorder (1920) A sharp critique of the 'ultra-left'

Soviet censorship of Lenin

After his death, the USSR selectively censored Lenin's writings, to establish the dogma of the infallibility of Lenin, Stalin (his successor), and the Central Committee;[89"> thus, the Soviet fifth edition (55 vols., 1958–65) of Lenin's œuvre deleted the Lenin–Stalin contradictions, and all that is unfavourable to the founder of the USSR.[90"> Moreover, the historians Richard Pipes and David Brandenberger published a documentary collection of letters and telegrams excluded from the Soviet fifth edition, that is not notably different from the Collected Works, which does not suggest censorship.[91"> They proposed them as proof that the Soviet fifth edition is incomplete, an interpretation dependant upon the notion of “Lenin’s Works”, because the Khrushchev-era edition contains documents considered "not for publication".
Communist shrine: The Lenin Mausoleum, Red Square, Moscow.

Since the dissolution of the USSR in late 1991, reverence for Lenin declined among the post-Soviet generations, yet he remains an important historical figure for the Soviet-era generations.[92"> Eastern European countries removed most statues of Lenin, yet Russia retains some; however, his historical importance merited the installation of one such statue, from Poprad, Slovakia, in Seattle, Washington, USA, as a kitsch reminder of the Cold War (1945–91). In 1991, a Lenin statue was placed atop the "Red Square" apartment building, at Essex and Houston streets, in New York City. Furthermore, also in 1991, after a contested vote, between Communists and liberals, the Leningrad government reverted the city's name to St. Petersburg, whilst the surrounding Leningrad Oblast remained so named;[93"> like-wise the city of Ulyanovsk (V. I. Lenin's birthplace) remains so named. Gyumri in Armenia was named Leninakan from 1924 to 1990, Khujand in Tajikistan Leninabad from 1936 to 1991.
In popular culture

He was portrayed by Michael Bryant in the 1971 film Nicholas and Alexandra.

 რჩეული სტატია - 15.08.2010 21:09
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

ავლაბრის რეზიდენცია — საქართველოს პრეზიდენტის ოფიციალური რეზიდენცია, მდებარეობს თბილისში, ძველი თბილისის რაიონში, ისტორიული ავლაბრის უბანში, მ. აბდუშელიშვილის ქუჩა № 1-ში. სასახლე პრეზიდენტ მიხეილ სააკაშვილის ინიციატივით, 2004-2009 წლებში, აშენდა. მასზე რამდენიმე არქიტექტორი მუშაობდა. პროექტის ავტორია არქიტექტორი გიორგი ბათიაშვილი, თუმცა საბოლოო სახე მას იტალიელმა მიკელე დე ლუკიმ შესძინა, რომელსაც ასევე ეკუთვნის საქართველოს შსს-ს ახალი შენობა ისან–სამგორის რაიონში და შედარებით მოგვიანებით აგებული მშვიდობის ხიდი. რეზიდენცია ოფიციალურად 2009 წლის 12 ივლისს გაიხსნა. იგი წარმოადგენს ერთ კვარტალში გაერთიანებულ განსხვავებული არქიტექტურის შენობათა კომპლექსს, რომელიც შიდა ეზოს ირგვლივ ერთიანდება. პრეზიდენტის სასახლე ბარათაშვილის აღმართისკენ უშუალოდ კლდეზე გამოდის და მთაწმინდისკენ იხსნება თავისუფალი ხედით. სასახლის კომპოზიცია კლასიკურია — სამ-პორტიკიანი ჰორიზონტალური შენობა ცენტრში გუმბათით სრულდება. მის სამხრეთ-აღმოსავლეთით დგას მარტივი მოცულობის, გეგმაში „Γ“-ს ფორმის, შენობა განკუთვნილი სახელმწიფო კანცელარიისთვის, რომელიც სპეციალური გადასასვლელით პრეზიდენტის სასახლეს უკავშირდება. (სრულად...)
კენჭი უყარეთ კანდიდატებს
იცოდით, რომ...
ვიკიპედიის ახალი მასალებიდან:
ბიბი-ჰეიბათის მეჩეთი

* ...ბიბი-ჰეიბათის მეჩეთი (სურათზე) ბაქოსთან, აზერბაიჯანი, რომელიც 1934 წელს საბჭოთა ანტირელიგიური კამპანიის პერიოდში დაანგრიეს, ქვეყნის დამოუკიდებლობის აღდგენის შემდეგ იმავე ადგილას გაიხსნა 1997 წელს...

* ...დიმიტრი მენდელეევის მიერ შექმნილი ქიმიურ ელემენტთა პერიოდული სისტემა ერთადერთი უნივერსალური კლასიფიკაციის სისტემაა მსოფლიოში...

* ...ნებისმიერი ერთზე მეტი ნატურალური რიცხვი შეიძლება დაიშალოს მარტივი რიცხვების უნიკალურ ნამრავლად, რასაც არითმეტიკის ფუნდამენტური თეორემა ეწოდება...

* ...„Mad Men“ პირველი სატელევიზიო ტელესერიალია, რომელმაც ემის ჯილდო მიიღო "შესანიშნავი დრამატული სერიალისთვის" (2008 და 2009 წლებში)...

* ...სიტყვა „რესპუბლიკა“ (ლათ. Res Publika - „ხალხის საქმე“), მიუხედავად ანტიკური წარმოშობისა, არამონარქისტული სახელმწიფოების აღმნიშვნელად მხოლოდ რენესანსის ხანაში დამკვიდრდა...

* ...კაპილი, ქალაქი თანამედროვე ბელარუსში, ორტელიუსის 1574 წლის ატლასში იყო აღნიშნული...

შემდეგი გამოცემა / არქივი / რედაქტირება

Nuvola apps edu miscellaneous ka.svg

* თვის მიმდინარე პროექტის მთავარი თემაა იაპონიის დროშა იაპონია. იხილეთ აუცილებელი სტატიების სია. თქვენც შეგიძლიათ დაგვეხმაროთ მათ დაწერაში.

შემდეგი თვის კანდიდატები
მთავარი სიახლეები
ხუან მანუელ სანტოსი

* კოლუმბიამ და ვენესუელამ აღადგინეს დიპლომატიური ურთიერთობები, ხუან მანუელ სანტოსის (სურათზე) კოლუმბიის პრეზიდენტად არჩევის შემდეგ.
* მკვლევარების განცხადებით, შესაძლებელია ალცჰაიმერის დაავადების დიაგნოზირება ზემაღალი სიზუსტით, ზურგის ტვინის სითხის ტესტირებით.
* პოლ კაგამე მეორე ვადით აირჩიეს რუანდის პრეზიდენტად.
* მეწყერმა განსუს პროვინციაში, ჩინეთში, 1117 ადამიანი იმსხვერპლა, მათგან 627 დაკარგულია.
* რუსეთის ტყეებში გაჩენილმა ხანძრებმა 50 ადამიანი იმსხვერპლა და ათასობით ადამიანს აიძულა სახლ-კარის მიტოვება.
* წყალდიდობას პაკისტანის ჩრდილოეთ ნაწილში 1500-მდე ადამიანი ემსხვერპლა.

Wikinews-logo.png პორტალი / განახლება
14 აგვისტო — ამ დღეს...
თბილისის "ლოკომოტივი"

* 1385 : ალხუბაროტას ბრძოლაში პორტუგალიელები კასტილიელებს ამარცხებენ.
* 1598 : იელოუ-ფორდის ბრძოლაში ირლანდიელები ჰიუ ონილის მეთაურობით ინგლისელებს ამარცხებენ.
* 1885 : იაპონიაში პირველი პატენტი გაიცა - უჟანგავი საღებავისთვის.
* 1908 : პირველი სილამაზის კონკურსი ჩატარდა ფოქსტონში, ინგლისი.
* 1936 : დაარსდა საფეხბურთო კლუბი ლოკომოტივი (ლოგო სურათზე).
* 1941 : დიდი ბრიტანეთი და აშშ ხელს აწერენ ატლანტის ქარტიას.
* 1945 : იაპონიის იმპერატორი ჰიროჰიტო ხელს აწერს ქვეყნის უპირობო კაპიტულაციას.
* 1992 : აფხაზეთის ომი დაიწყო.

რჩეული სურათი
ხანძთის მთავარი ეკლესია, კლარჯეთი.

ხანძთა, (მრგვ. ႾႠႬႻႧႠ) შუა საუკუნეების მონასტერი, ქართული კულტურის მნიშვნელოვანი კერა ისტორიულ სამხრეთ-დასავლეთ საქართველოში, კლარჯეთში (ახლანდელი თურქეთის ტერიტორია).

დააარსა სასულიერო მოღვაწემ გრიგოლ ხანძთელმა. VII საუკუნის დასასრულს ააგეს ხის ეკლესია. შემდგომ ადგილობრივი ფეოდალის გაბრიელ დაფანჩულის მატერიალური დახმარებით დაიწყო ქვის ტაძრის მშენებლობა (ხუროთმოძღვარი — ამონა). ერისთავთერისთავმა აშოტ კუხმა (გ. 918) მშენებლობას დიდი მატერიალური სახსრები გამოუყო. მშენებლობა დაასრულა ერისთავთერისთავმა გურგენ IV-მ (გ. 941). ხანძთამ საბოლოო სახე მიიღო 918-941 წლებში. ხანძთა თავიდანვე მნიშვნელოვანი კულტურულ-საგანმანათლებლო კერა გახდა. მის ლიტერატურულ ტრადიციებზე აღიზარდნენ არსენ I (არსენ დიდი, არსენ საფარელი), ეფრემ მაწყვერელი (IX ს.), მაკარი ლეთეთელი. აქ მოღვაწეობდნენ მწერლები და კალიგრაფები გიორგი მერჩულე, მოსე ხანძთელი (XI ს.), სტეფანე (XII-XIII სს.) და სხვა.
ავტორი: George Mel

 ALLES GUT - 15.08.2010 21:12
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

Die Marienkirche ist eine gotische Kirche in der thüringischen Stadt Mühlhausen. Sie gilt als Meisterwerk der Gotik und, nach dem Erfurter Dom, als zweitgrößte Kirche Thüringens. Errichtet wurde sie hauptsächlich im 14. Jahrhundert. Ihr 86,7 Meter hoher Mittelturm ist der höchste des Bundeslandes und prägt maßgeblich die Stadtsilhouette. Die Marienkirche war darüber hinaus ein Ereignisort des Bauernkriegs um 1525, da der Revolutionsführer Thomas Müntzer hier als Pfarrer wirkte. Der Hochaltar der Kirche stammt aus der Zeit nach 1525. Er ist der Gottesmutter Maria geweiht, die auch gleichzeitig Patronin der Kirche ist. Der Vorgänger des heutigen Hochaltars wurde 1525 bei den reformatorischen Bilderstürmen zerstört. Die Marienkirche ist seit 1975 keine Pfarrkirche mehr, sondern wird als Museum des Zweckverbands Mühlhäuser Museen und als Gottesdienstkirche des Evangelischen Kirchspiels Mühlhausen
Fast alle Biografen Hitlers weisen auf die enorme Diskrepanz zwischen dessen erster und zweiter Lebenshälfte hin. Bis zu seinem 30. Lebensjahr war er, gemessen an den bürgerlichen Maßstäben seiner Zeit, nicht erfolgreich, da er weder eine Berufsausbildung noch nennenswerte soziale Bindungen hatte. Danach schwang sich Hitler innerhalb weniger Jahre zum deutschen Reichskanzler und schließlich zum diktatorischen Herrscher über weite Teile Europas auf.
Frühe Jahre

Um seine Herkunft und sein Leben vor dem Eintritt in die Politik machte Hitler stets ein Geheimnis. „Sie dürfen nicht wissen“, sagte er 1930 über seine politischen Gegner, „woher ich komme und aus welcher Familie ich stamme.“[2"> Döllersheim und Strones, die Heimatdörfer seiner Eltern und Großeltern, ließ er im Sommer 1938, gleich nach dem Anschluss Österreichs evakuieren, um einen Truppenübungsplatz anlegen zu lassen (heute: Truppenübungsplatz Allentsteig).[3"> Krockow, Kershaw und andere Biografen Hitlers vermuten, dass die Gründe dafür in dessen ungeklärter und von Inzest nicht freien Herkunft zu suchen sind. Hitlers eigene Angaben in Mein Kampf zu seinen frühen Jahren dienten vor allem der Selbststilisierung zu einem idealen nationalsozialistischen Kämpfer, gingen kaum über das hinaus, was damals ohnehin schon bekannt war, und sind daher wenig vertrauenswürdig.[4">
→ Hauptartikel: Familie Hitler
Mutter: Klara Hitler (1860–1907)
Vater: Alois Hitler (1837–1903)

Hitlers Familie stammte aus dem niederösterreichischen Waldviertel an der Grenze zu Böhmen.[5"> Im 19. Jahrhundert schwankte der damals in Österreich nicht unübliche Name der Familie noch zwischen Hüttler, Hiedler, Hittler und Hitler. Die auf Franz Jetzinger zurückgehende Behauptung, der Name sei mit dem tschechischen Hidlar und Hidlarcek verwandt,[6"> wurde in der Literatur immer wieder aufgegriffen,[7"> wird aber von der jüngeren Forschung eher abgelehnt. Am wahrscheinlichsten ist, dass sich die verschiedenen Namensvarianten, die sich in der dialektalen Aussprache phonetisch kaum unterscheiden, von Hütte ableiten, der Name also so viel bedeutet wie Kleinbauer oder Häusler.[8"> Der Namenforscher Jürgen Udolph nimmt dagegen an, der ursprüngliche Name von Adolf Hitlers Großvater, Hiedler, leite sich vom Mundart-Begriff Hiedl (Bezeichnung für eine unterirdische Wasserader) ab.[9">

Der spätere Diktator wurde am 20. April 1889 in der oberösterreichischen Stadt Braunau am Inn geboren. Er war das vierte von sechs Kindern des Zollbeamten Alois Hitler und dessen dritter Frau Klara (geb. Pölzl). Der Vater wurde unter dem Namen Alois Schicklgruber als unehelicher Sohn der Anna Maria Schicklgruber und Johann Georg Hiedler geboren, die erst später eine Ehe eingingen. Alois Schicklgruber nahm als 39-Jähriger den Namen Hitler an. Adolfs Mutter Klara (geb. Pölzl) war die Tochter von Johann Nepomuk Hiedlers ältester Tochter Johanna Hiedler und deren Gatten Johann Babtist Pölzl. Hitlers Eltern waren Onkel und Nichte zweiten Grades (vgl. die Ahnentafel).[10">

Die drei älteren Geschwister Adolf Hitlers starben im Kindesalter, noch vor Adolfs Geburt; von den sechs Kindern des katholischen Paares erreichten nur Adolf und seine Schwester Paula das Schulalter. Die beiden älteren Kinder des Vaters aus der zweiten Ehe, Alois junior und Angela wuchsen ebenfalls im Haushalt auf, ihre Mutter war gestorben. In Mein Kampf schildert Hitler den Vater als streng, autoritär, mitunter auch jähzornig und gewalttätig.
Ahnentafel Hitlers

Hitler hielt seinem Vater zugute, dass dieser seinen Nachnamen in Hitler hatte ändern lassen.[11"> Dies geschah allerdings erst 1876, 29 Jahre nach dem Tod der Mutter und wohl anlässlich einer in Aussicht gestellten Erbschaft seines Onkels und Ziehvaters Johann Nepomuk Hiedler (1807–1888). Dieser bestätigte vor dem Ortspfarrer von Döllersheim, sein 15 Jahre älterer, damals schon verstorbener Bruder, der Müllerknecht Johann Georg Hiedler sei Alois’ Vater gewesen und brachte dafür drei Zeugen bei. Da Johann Georg Hiedler Anna Schicklgruber später geheiratet hatte, fand sich der Pfarrer bereit, Alois’ Geburtseintragung von „unehelich“ in „ehelich“ zu ändern.[12"> Aufgrund dieser Initiative wurde in der Forschung mitunter auch über eine mögliche Vaterschaft Johann Nepomuk Hiedlers spekuliert,[13"> womit dieser gleichzeitig Großvater väterlicherseits und Urgroßvater mütterlicherseits von Adolf Hitler wäre, es gibt dafür aber keine Beweise.[14">

Obwohl es keinen Grund zur Annahme gibt, dass Adolf Hitler an Johann Georg Hiedler als Großvater gezweifelt hat,[15"> musste die nicht mit völliger Sicherheit geklärte Abstammung für den Propagandisten einer rassistischen Ideologie politisch brisant werden, als er seit Anfang der 1920er-Jahre bekannter wurde. Politische Gegner hatten schon damals immer wieder nachzuweisen versucht, dass der Führer der antisemitischen und extrem nationalistischen NSDAP selbst jüdische oder tschechische Vorfahren habe. Seit Mitte der 1920er-Jahre gab es Gerüchte über eine vermeintlich jüdische Abstammung Hitlers. Hans Frank griff diese in den Nürnberger Prozessen und in seiner Autobiografie[16"> mit der Aussage auf, Hitlers Großmutter sei mit seinem Vater Alois schwanger geworden, als sie als Dienstmagd im Haushalt eines Grazer Juden namens Frankenberger gearbeitet habe. Die sich auf Frank beziehende Literatur verbreitete diese Behauptung weiter,[17"> bis sie überzeugend widerlegt wurde.[18"> Für Hitler waren derartige Gerüchte und die zum Teil inzestuösen Verhältnisse in seiner Familie Grund, seine Herkunft zu verschleiern.
Kindheit und Jugend
Gedenkstein vor dem Geburtshaus Hitlers

Aufgrund seines Berufes zog Alois Hitler mit seiner Familie häufig um: von Braunau zunächst nach Passau, später nach Lambach und schließlich nach Leonding bei Linz.

Psychoanalytiker wie etwa Arno Gruen gehen davon aus, dass Hitlers Beziehung zu seinem Vater durch Gewalt geprägt war. Seine Mutter dagegen habe ihn „vergöttert“. Da seine drei älteren Geschwister kurz vor seiner Geburt gestorben waren, habe die Mutter stets gefürchtet, auch ihr viertes Kind zu verlieren.[19"> Dieses Spannungsverhältnis habe einen prägenden Einfluss auf Hitlers Persönlichkeitsentwicklung gehabt: Die Mutter habe den Sohn nicht vor den Züchtigungen des Vaters schützen können, ihn aber, ausgleichend, vergöttert und dadurch in einem Machtspiel gegen den Vater benutzt. Das Kind habe die Mutter als schwach und verachtenswert erlebt, ebenso wie sein Vater sie wahrgenommen habe. Gleichzeitig habe der Sohn die Mutter gegen den Vater beschützen wollen. Diese Situation habe das Kind in innere Konflikte gestürzt, denen es nur durch Entfremdung von sich selbst und seinen Bedürfnissen habe ausweichen können. Durch diese Entfremdung habe sich nur eine schwache Identität entwickelt. Die innere Leere sei durch gewalttätige Fantasien und aufgesetzte Posen überspielt worden.[20"> Neben dieser Deutung bearbeiten zahlreiche psychologische Werke verschiedene mögliche psychische Erkrankungen Hitlers.

Auf den verschiedenen Volksschulen, die Adolf Hitler besuchte, war er ein guter Schüler, auf der Realschule in Linz versagte er dagegen völlig. Bereits das erste Jahr dort, 1900/1901, musste er wiederholen, und seine Lehrer bescheinigten ihm „mangelnde Arbeitslust“. Insbesondere missfiel ihm der Religionsunterricht beim Lehrer Franz Sales Schwarz. An der Realschule in Linz begeisterten sich Schüler, darunter auch Hitler, für die Thesen Georg von Schönerers, sie begrüßten sich mit „Heil!“-Rufen und hefteten sich Kornblumen ans Revers. Die dritte Klasse in der Realschule in Linz schloss er 1904 mit so mangelhaften Noten ab, dass eine Wiederholung der Klasse drohte. Da sein Vater aber in diesem Jahr gestorben war, bot die Schule Hitlers Mutter an, ihn zu versetzen, allerdings nur unter der Bedingung, dass er die Schule wechselte. Hitler besuchte daher nun die Realschule in Steyr, die als weniger anspruchsvoll galt. Aber auch dort besserten sich seine Leistungen nicht. Er blieb sitzen, schaffte die Wiederholungsprüfung nicht und verließ die Schule sechzehnjährig, im Herbst 1905, ohne Abschluss.

Hitler stellte dies später als eine Art von Lernstreik gegen den Vater dar, der ihn in eine Beamtenlaufbahn habe drängen wollen, während er selbst den Beruf des Kunstmalers anstrebte. Diese Darstellung passt dazu, dass Hitler sich zeitlebens als verkannter Künstler sah,[21"> mit regelmäßiger Arbeit nicht zurechtkam, und außerdem Egozentrik zu seinen hervorstechendsten Eigenschaften gehörte. Gegen Hitlers Darstellung spricht, dass sein Vater am 3. Januar 1903 gestorben war, als Adolf 13 Jahre alt war. Der Erziehungsdruck ließ nach, ohne dass seine Leistungen besser wurden. Mehr als eine aus verschiedenen Quellen wahllos angelesene Halbbildung hat er auch später nicht erworben.
Jahre in Wien und München

Ab 1903 bezog Hitler eine Halbwaisenrente und mit der Unterstützung durch seine Mutter war er ab 1905 finanziell unabhängig. Ab September 1907 lebte Hitler in Wien; im Mai 1913 zog er nach München.

Hitlers Lebensweg in dieser Zeit lässt sich nur unvollständig rekonstruieren. Für die Jahre vor dem Ersten Weltkrieg sind sehr wenige Quellen verfügbar. Insbesondere liegen nur wenige Aussagen von Augenzeugen vor. Die Geschichtsschreibung stützt sich vor allem auf die Darstellungen von August Kubizek, Reinhold Hanisch, Karl Honisch und einem als „Brünner Anonymus“ bezeichneten Zeugen. Für die Zeit in München wird in erster Linie auf Hitlers Vermieter Josef Popp zurückgegriffen. Hitlers Begleiter in dieser Zeit, der erst 1973 gestorbene Wiener Rudolf Häusler, ist dagegen nie wissenschaftlich befragt worden.[22">

Im September 1907 reiste er nach Wien und unterzog sich an der Allgemeinen Malerschule der Wiener Kunstakademie zusammen mit weiteren 112 Kandidaten der Aufnahmeprüfung.

Durch seine mitgebrachte Arbeitsmappe qualifizierte er sich wie 79 weitere Bewerber zur Teilnahme am zweiten Auswahlverfahren, dem Probezeichnen am 1. und 2. Oktober. Nur 28 bestanden diese Prüfung. Die restlichen Bewerber, darunter auch Hitler und Robin Christian Andersen waren zum Studium nicht zugelassen. Er blieb zunächst in Wien. Am 24. Oktober teilte der jüdische Hausarzt Eduard Bloch der Familie mit, die Mutter sei unheilbar krank und habe nicht mehr lange zu leben. Adolf kehrte nach Linz zurück, bevor seine Mutter am 21. Dezember 1907 an Brustkrebs starb. Nach ihrem Tod distanzierte er sich immer weiter von seinen Verwandten.

Anders als die Schilderungen seiner Jugendzeit in Mein Kampf suggerieren, konnte Hitler von seiner Waisenrente anfangs relativ gut leben. Sein Einkommen, zusätzlich aufgebessert durch den Verkauf selbst gemalter Bilder und Postkarten, lag über dem Anfangsgehalt eines Lehrers. Das Empfehlungsschreiben einer Bekannten an den renommierten Bühnenbildner Alfred Roller, der sich zu einem Empfang Hitlers bereit erklärte, führte letztlich zu keinem Ergebnis. Im Herbst 1908 konnte er sich bei seiner zweiten Bewerbung an der Kunstakademie nicht mehr zum Probezeichnen qualifizieren. Danach bemühte er sich kaum, einen Beruf oder auch nur eine Berufsausbildung in Angriff zu nehmen.

In Wien kam er mit den Schriften des Rassenideologen und Antisemiten Guido von List und seines Schülers Jörg Lanz von Liebenfels in Kontakt. Lanz von Liebenfels wird in einer Biographie des Tiefenpsychologen Wilfried Daim als „der Mann, der Hitler die Ideen gab“ bezeichnet. In der Geschichtswissenschaft dagegen wird der Einfluss, den Lanz’ Schriften auf Hitler hatten, eher als gering bewertet;[23"> vorrangig seien die Einflüsse von Lists und anderer „Welterklärer“. Von Bedeutung waren insoweit die „Welteislehre“ von Hanns Hörbiger und die Ideen Hans Goldziers.[24"> Auch die antisemitischen Polemiken von Politikern wie Georg von Schönerer, dem Führer der Alldeutschen Bewegung, und dem Wiener Bürgermeister Karl Lueger nahm er auf.[25"> Hitlers Vorstellung von einer überlegenen arischen sogenannten Herrenrasse dürfte sich damals gebildet haben, seine Vorbilder ließ er aber stets unerwähnt. Mehr als für Politik hat sich Hitler nach Aussagen seines damaligen Freundes August Kubizek für Opern interessiert, insbesondere für die Richard Wagners.

Nach der zweiten Ablehnung durch den Vorstand der Kunstakademie ging Hitler allmählich das Geld aus. Zudem musste er fürchten, zum Militär eingezogen zu werden.

Nachdem sich Hitler im Juli 1909 von seinem bisherigen Mitbewohner August Kubizek getrennt hatte, wechselte er mehrfach seine Unterkünfte. Die in der Folgezeit angemieteten Zimmer lagen immer weiter von der Innenstadt entfernt, was in einigen Quellen als Indiz für Hitlers zunehmende Geldnot gewertet wird.[26"> Die letzte durch Meldezettel nachgewiesene Unterkunft Hitlers im Jahr 1909 befand sich in der Sechshausener Straße in Wien; hier hatte Hitler für einen Zeitraum von etwa drei Wochen ein Zimmer angemietet. Für die folgenden drei Monate ist der Aufenthalt Hitlers ungeklärt; es gibt aus dieser Zeit keine Meldezettel, die Aufschluss über Hitlers Aufenthalt geben könnten. Daraus wird in vielen Quellen geschlossen, dass Hitler im Herbst 1909 für einige Monate obdachlos war und im Obdachlosenasyl in Meidling Zuflucht suchte.[27"> Ob Hitler allerdings tatsächlich obdachlos war, ist letztlich nicht gesichert.[28">

Anfang 1910 zog Hitler in das Männerwohnheim in der Meldemannstraße. Als Maler von Sehenswürdigkeiten Wiens fand er ein bescheidenes Auskommen. Hitler malte und zeichnete in Wien bis Mitte 1910 zahlreiche kleinformatige Bilder. Da er selbst eher kontaktscheu war, übernahm ein Mitbewohner, Reinhold Hanisch, den Verkauf seiner Bilder. Weil er sich bei einem Geschäft von Hanisch betrogen fühlte, übertrug er den Verkauf einem jüdischen Mitbewohner namens Siegfried Löffner. Im August 1910 wurde Hanisch durch Löffner wegen der angeblichen Unterschlagung eines Hitler-Bildes bei der Wiener Polizei angezeigt. Da sich bei dieser Gelegenheit herausstellte, dass Hanisch in Wien unter dem falschen Namen Fritz Walter gemeldet war, wurde er am 11. August 1910 zu einer Gefängnisstrafe von sieben Tagen verurteilt. Im Rahmen der polizeilichen Ermittlungen zu diesem Vorgang gab Hitler am 5. August 1910 zu Protokoll: „Ich kenne (Reinhold Hanisch) vom Asyl in Meidling, wo ich ihn einmal traf“.[29"> In dieser Einlassung wird vielfach eine Bestätigung Hitlers gesehen, vorübergehend im Obdachlosenasyl von Meidling gelebt zu haben.[30">

1912 wurde Hitler seinerseits von einer anonymen Person wegen des unberechtigten Führens des Titels eines „akademischen Malers“ bei der Polizei angezeigt und ermahnt, diesen Titel zukünftig nicht mehr zu gebrauchen. In der Forschung wird angenommen, dass der Maler Karl Leidenroth, ein Freund Hanischs, die Anzeige in dessen Auftrag erstattete, um sich für die Anzeige aus dem Jahr 1910 zu revanchieren.[31"> Danach schränkte Hitler seine künstlerische Tätigkeit ein. Bemerkenswerterweise arbeitete er beim Handel mit seinen Bildern mit zahlreichen weiteren Juden zusammen, so mit dem ungarischen Männerheimbewohner Josef Neumann, der als sein Verkäufer fungierte, sowie den Händlern Jakob Altenberg und Samuel Morgenstern. Es ist daher fraglich, ob Hitlers Antisemitismus damals bereits so ausgeprägt war, wie er in Mein Kampf behauptete.

Die Historiker Werner Maser und Joachim Fest gingen davon aus, dass Hitler Hanisch 30 Jahre später 1938 verhaften ließ – beziehungsweise ihn nach dem Einmarsch in Österreich bereits verhaftet vorfand – um ihn dann im Konzentrationslager Buchenwald ermorden zu lassen.[32"> Wahrscheinlicher ist jedoch, dass Hanisch bereits am 4. Februar 1937 während seines Aufenthaltes im Wiener Inquisitenspital an einem Herzschlag starb. Brigitte Hamann förderte nach intensiven Recherchen zu Hitlers Zeit in Wien nicht nur einen Bericht des untersuchenden Gerichtsarztes in der Wiener Todesfallaufnahme zu Tage, sondern auch einen Brief von Hitlers Wiener Emissär Franz Feiler vom 11. Mai 1938, in dem Feiler seinem Vertrauensmann im NSDAP-Hauptarchiv Ernst Schulte-Strathaus mitteilte, Hanisch sei „vor 1,5 Jahren gestorben.“[33">

Nachdem Hitler im Mai 1913 das Erbe des Vaters ausgezahlt worden war, zog er vom Männerwohnheim in Wien nach München um, wo er bei dem Schneider Josef Popp in der Maxvorstadt zur Untermiete wohnte. Der Umzug hatte auch den Zweck, dem Militärdienst in Österreich zu entgehen. In Mein Kampf schrieb er später, er habe sich nach einer „deutschen Stadt“ gesehnt. Hier las er die rassistischen Schriften Houston Stewart Chamberlains. Hitler malte in München weiterhin Aquarelle und gelegentlich Ölbilder, meist Architekturdarstellungen nach fotografischen Vorlagen. Er verkaufte die Arbeiten vornehmlich in der Kunsthandlung Stuffle am Maximiliansplatz. Hitlers Begleiter in dieser Zeit war der Wiener Rudolf Häusler, der mit ihm von Wien nach München gereist war und hier – in ähnlicher Position wie zehn Jahre zuvor August Kubizek – das Zimmer mit ihm teilte.

Nach längerer Suche durch die österreichische Polizei und Vorführung beim österreichischen Konsulat in München durch Beamte der Münchner Kriminalpolizei am 19. Januar 1914 fuhr Hitler am 5. Februar 1914 zur Musterung nach Salzburg. Hier wurde er als waffenunfähig beurteilt und vom Militärdienst in Österreich zurückgestellt. Dass er nicht prinzipiell dem Kriegsdienst aus dem Weg gehen wollte, zeigte er als Kriegsfreiwilliger im Ersten Weltkrieg.
Im Ersten Weltkrieg

Der 25-jährige Hitler begrüßte begeistert den Kriegsausbruch im Jahr 1914. Eine Fotografie Heinrich Hoffmanns zeigt ihn inmitten der Großdemonstration am 2. August 1914 auf dem Odeonsplatz. Diese Fotografie wurde später massenhaft verbreitet.

Hitler trat am 16. August 1914 als Freiwilliger in die Bayerische Armee ein. Dort wurde der Österreicher am 8. Oktober 1914 auf den König von Bayern und anschließend auf den österreichischen Kaiser Franz Joseph vereidigt. Als Soldat des 16. Kgl. Bay. Reserve-Infanterie-Regiments (6. Königlich Bayerische Reserve-Division) verbrachte er fast die gesamte Kriegszeit als Meldegänger an der Westfront. Kershaw beurteilt die Teilnahme am Ersten Weltkrieg für Hitlers späteres Leben als kaum überschätzbar: „Der Krieg und die Folgen haben Hitler geschaffen.“[34">
Hitler (ganz rechts) als Soldat im Jahr 1915

Nach seiner Beteiligung an der Ersten Flandernschlacht erhielt Hitler am 3. November rückwirkend zum 1. November 1914 seine Beförderung zum Gefreiten. Am 2. Dezember desselben Jahres wurde er mit dem Eisernen Kreuz II. Klasse ausgezeichnet. Den spontanen Weihnachtsfrieden 1914 missbilligte er. Hitler hinterließ mehrere Feldpostbriefe, von denen der vom 5. Februar 1915 der bedeutendste ist. Nach einer detailreichen Schilderung der Kampfhandlungen äußert er am Schluss seine Hoffnung auf die endgültige Abrechnung mit den Feinden im Inneren.[35">

Die Theorie, Hitler habe als Soldat ab 1916 eine Affäre mit der Französin Charlotte Eudoxie Alida Lobjoie gehabt, aus der dann Jean Loret als unehelicher Sohn hervorgegangen sei, gilt in der Forschung als eher unwahrscheinlich; sie wird im Wesentlichen nur von Werner Maser vertreten. Seit dem 26. September 1916 war er Teilnehmer der Schlacht an der Somme. Bei Le Bargur wurde Hitler am 5. Oktober 1916 (nach eigenen Angaben am 7. Oktober) am linken Oberschenkel verwundet, als im Unterstand der Meldegänger eine Granate explodierte. Man schickte ihn vom 9. Oktober bis zum 4. Dezember in das Vereinslazarett Beelitz, wo ihm, erstmals wieder in Deutschland, bewusst wurde, dass die Stimmung von 1914 längst verflogen war.

Erst im März 1917 kam er wieder an die Front und nahm im Sommer an der Dritten Flandernschlacht teil, woraufhin er das Militärverdienstkreuz III. Klasse mit Schwertern erhielt. Nach einem Fronturlaub im Oktober 1917, den er in Berlin verbrachte, war er ab Ende März 1918 an der Deutschen Frühjahrsoffensive beteiligt. Im Mai erhielt er ein Regimentsdiplom für hervorragende Tapferkeit und das Verwundetenabzeichen in Schwarz; am 4. August wurde er auf Initiative des jüdischen Regimentsadjutanten Hugo Gutmann mit dem Eisernen Kreuz I. Klasse ausgezeichnet.

Hitler galt als korrekter Soldat, der zu den nächsten Kameraden im allgemeinen gute Beziehungen hatte, obwohl er sich eigenbrötlerisch vom Rest der Gruppe absonderte. Den Offizieren gegenüber war er eher unkritisch eingestellt: „Den Vorgesetzten achten, niemandem widersprechen, blindlings sich fügen“, so schilderte er selbst seine damalige Haltung während des Putschistenprozesses im Jahr 1924. Seine Außenseiterrolle wird von einer Äußerung eines Regimentskameraden verdeutlicht, die Hitlers erster und zeitgenössischer Biograph Konrad Heiden zitiert: „Wir alle schimpften auf ihn und fanden es unerträglich, dass wir einen weißen Raben unter uns hatten.“ Zwar traten die meisten von Hitlers Kriegskameraden später der NSDAP bei, aber sie fanden „Adi“, wie sie ihn (im Weltkrieg) nannten, recht merkwürdig und waren erstaunt, dass er weder rauchte noch trank, nie über Freunde und Familie redete, kein Interesse an Bordellbesuchen zeigte und stundenlang lesend oder brütend in einer Ecke des Unterstands zu sitzen pflegte.[36">

Kurz vor Kriegsende erlitt Hitler nach einem britischen Angriff am 15. Oktober 1918 eine Senfgasverwundung, derentwegen er vom 21. Oktober bis zum 19. November im Lazarett der vorpommerschen Stadt Pasewalk behandelt wurde. Die vorübergehende Blindheit führte er selbst auf eine Augenverletzung infolge des Gasangriffs zurück. Dort wurde er mit den anderen Verwundeten am 10. November durch den Lazarettgeistlichen über die Novemberrevolution und die laufenden Waffenstillstandsverhandlungen von Compiègne informiert, was Hitler selbst später als seelische Krise darstellte, bei der es ihm „um die Augen wieder schwarz ward“.[37"> Ian Kershaw weist darauf hin, dass die Auswirkungen von Senfgas zu einer so schweren Bindehautentzündung und Schwellung der Augenlider führen, dass der Sehsinn teilweise stark beeinträchtigt ist. Er bezweifelt jedoch, dass Hitler am 10. November ein zweites Mal, „also hysterisch oder halluzinatorisch“ erblindete.[38">

Den Kompanieführer Hitlers zitierte Konrad Heiden 1936 mit den Worten: „Diesen Hysteriker mache ich niemals zum Unteroffizier!“[39"> Der Verdacht, Hitler habe an Hysterie gelitten, auf den Ernst Weiß’ Roman Ich, der Augenzeuge aufbaut,[40"> wurde in der Literatur zu psychischen Erkrankungen Hitlers mehrfach aufgegriffen, gilt jedoch als unbegründet.[41"> Nach der Aussage von Hitlers Kompanieführer wäre jedoch Hitlers österreichische Staatsbürgerschaft nicht der einzige Grund dafür, dass er – obwohl mehrfach verwundet und mit dem Eisernen Kreuz beider Klassen sowie weiteren Ehrenzeichen versehen – nie über den Status eines Gefreiten hinaus kam. Fritz Wiedemann und Max Amann betonten in diesem Zusammenhang, Hitler selbst habe eine Berücksichtigung bei Beförderungen abgelehnt.

Sebastian Haffner nannte Hitlers Fronterfahrung, da dieser später von militärischen Fragen durchaus etwas verstanden habe, ein Bildungserlebnis, allerdings sein „einziges Bildungserlebnis“.[42">
Politische Anfänge

Hitler behauptete später, die Empörung über den verlorenen Krieg und den „Verrat der Novemberverbrecher“ habe in ihm den Entschluss reifen lassen, Politiker zu werden. Dies steht im Widerspruch zu seiner unklaren Haltung zu den Zeitereignissen, die er in den ersten Monaten nach Kriegsende erkennen ließ.

Von politischen Ambitionen Hitlers unmittelbar nach dem Krieg ist nichts bekannt. Am 21. November 1918 verließ er das Lazarett in Pasewalk. Er kehrte in die Kaserne des 2. bayerischen Infanterie-Regiments, die Oberwiesenfeldkaserne in München zurück und war zunächst nur bestrebt, nicht entlassen zu werden. Zwischendurch bewachte er vom 12. Februar bis zum 7. März 1919 in Traunstein französische und russische Kriegsgefangene bis zur Auflösung des dortigen Lagers. Er ließ sich mehrfach zu einem der Vertrauensmänner seines Regiments wählen (s.u.) und war damit eine Art Verbindungsmann zur aus der Novemberrevolution hervorgegangenen neuen bayrischen Staatsregierung unter dem sozialistischen Ministerpräsidenten Kurt Eisner (USPD).

In den Wirren nach Eisners Ermordung ergriff Hitler weder auf Seiten der am 7. April 1919 ausgerufenen Münchner Räterepublik Partei noch auf Seiten ihrer Gegner, der zumeist völkisch und antidemokratisch gesinnten Freikorps. Er scheint sich damals vorsichtig im Hintergrund gehalten zu haben, war beim Trauerzug zur Beisetzung Eisners, eines Sozialisten jüdischer Herkunft, zugegen.[43"> Dies wird von einigen Historikern als Hinweis darauf gewertet, dass Hitlers politische Anschauungen zu dieser Zeit noch nicht so ausgeprägt gewesen sein können wie er es sechs Jahre später in Mein Kampf darstellen sollte.[44">

Hitler war im April 1919 Vertrauensmann seiner Kompanie in München und wurde am 15. April zum Ersatz-Bataillons-Rat der Soldatenräte der – seit 13. April kommunistischen – Münchner Räterepublik gewählt. Die Münchner Garnison stand seit November 1918 fest hinter der Revolution und dem radikalen Wandel zur Räterepublik. Hitler teilte in jenen Monaten offensichtlich die Ansichten der sozialistischen Regierung in einem gewissen Maße, auf jeden Fall äußerte er keine abweichende Meinung, andernfalls wäre er nicht als Vertrauensmann der Soldaten gewählt worden. Vermutlich trug er sogar die rote Armbinde der Revolution, wie alle Soldaten der Münchner Garnison, weswegen Hitler später über diese Zeit wenig verlauten ließ. Als Erklärungen sind opportunistische Erwägungen (Hinauszögerung der Demobilisierung) und/oder das seinerzeitige allgemeine „ideologische Durcheinander in den Köpfen“ denkbar. Unter den engeren Kameraden war Hitler spätestens seit Mitte April 1919 als Konterrevolutionär bekannt, wofür auch die Denunziation zweier Kollegen aus dem Bataillons-Rat bei einem Tribunal wenige Tage nach Niederschlagung der Räterepublik spricht.[45">

Gerade jetzt begann Hitler, erstmals eine gewisse politische Aktivität zu entwickeln. Von 1919 stammt „Hitlers erstes politisches Dokument“,[46"> in dem er einen rassistischen „Antisemitismus der Vernunft“ vertritt.[47"> Er nennt Juden „die treibenden Kräfte der Revolution“, fordert den „rücksichtslosen Einsatz nationalgesinnter Führerpersönlichkeiten“ und als „letztes Ziel […"> unverrückbar die Entfernung der Juden überhaupt“ durch „eine Regierung nationaler Kraft“.[47"> Dieser Entwurf Hitlers, so Raul Hilberg, „den er zum Regierungsprogramm machte, führte zum Mord an den europäischen Juden.“[48"> Nach der blutigen Niederwerfung der Räterepublik ließ er sich von einer Untersuchungskommission der Münchener Reichswehrverwaltung anwerben, die damals den entscheidenden Machtfaktor in Bayern darstellte. Es gibt Hinweise darauf, dass er sich das Wohlwollen der neuen Machthaber erkaufte, indem er Regimentskameraden verriet, die sich auf Seiten der Räteregierung engagiert hatten.[45"> Offensichtlich erfüllte er die in ihn gesetzten Erwartungen, denn die entscheidenden Männer der sogenannten schwarzen Reichswehr – beispielsweise der Hauptmann Ernst Röhm – scheinen in dem Gefreiten Hitler bald einen potenziellen Agitator gesehen zu haben, mit dessen Hilfe sich nationalistische Ideen unter Arbeitern verbreiten ließen. Seine Vorgesetzten schickten Hitler vom 5. bis 12. Juni und vom 26. Juni bis zum 5. Juli 1919 zu Schulungen für Propaganda-Redner. Einer der Vortragenden war Professor Karl Alexander von Müller. Danach setzten sie Hitler als V-Mann ein und beauftragten ihn im Rahmen eines Aufklärungskommandos damit, politische Parteien und Zirkel zu bespitzeln, die im nachrevolutionären München wie Pilze aus dem Boden schossen.
Hitlers Mitgliedskarte der DAP

Dazu gehörte auch die von dem Journalisten Karl Harrer und dem Schlosser Anton Drexler gegründete Deutsche Arbeiterpartei (DAP), die fremdenfeindliche, antisemitische und pseudo-sozialistische Ideen propagierte. Am 12. September 1919 besuchte Hitler, aufgrund einer Empfehlung von Hauptmann Karl Mayr aus der völkisch-nationalistischen Vereinigung „Eiserne Faust“, erstmals eine ihrer Versammlungen. Als dabei ein Redner die Trennung Bayerns vom Reich forderte, widersprach Hitler ihm so energisch wie wortreich und fiel durch sein Rednertalent auf. Erstmals hatten er selbst und andere eine gewisse Begabung an ihm entdeckt: Er konnte Zuhörer fesseln und Emotionen wecken. Drexler meinte angeblich sofort zu Harrer: „Dör hot a Goschn, den kennt ma braucha!“ (Hochdeutsch: „Der hat Rednertalent, den könnten wir brauchen!“) und versuchte, ihn noch am gleichen Abend anzuwerben. Im Auftrag seiner Vorgesetzten trat Hitler am 19. Oktober 1919 der DAP bei – als 55. Mitglied, nicht als siebentes, wie er später stets behauptete. Seine Mitgliedsnummer 555 rührte daher, dass die DAP mit der Zählung ab 501 begann, um etwas mehr Größe vorzutäuschen. Zu dieser Zeit kam Hitler auch erstmals mit dem antisemitischen Schriftsteller Dietrich Eckart von der Thule-Gesellschaft in Kontakt.[49"> Eckart war auf der Suche nach einem Agitator, der Arbeiter und Angehörige der Unterschichten für rechtsradikale Ideen gewinnen sollte. Als einer der ersten sah Eckart, der im August 1921 Chefredakteur des Völkischen Beobachters[50"> wurde, in Hitler diesen Mann und förderte ihn seither mit Rat und Tat.

Da Hitler mit seinen aufputschenden Reden immer mehr Zuhörer und Mitglieder anlockte, gewann er bald größere Bedeutung für die kleine DAP. Zunächst war er dort als Werbeobmann tätig und im Frühjahr 1920 an der Ausarbeitung des 25-Punkte-Programms der DAP beteiligt, die sich auf sein Betreiben in Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei (NSDAP) umbenannte. Als er am 31. März 1920 schließlich aus der Armee entlassen wurde, konnte er bereits von seinen Honoraren als Redner leben. Als Agitator war er für die noch wenig beachtete NSDAP unersetzlich. Dies nutzte er aus, als er im Juli 1921 die alte Parteiführung entmachtete und mit einem Ultimatum seine Wahl zum Vorsitzenden der NSDAP erzwang.

Hitler war nun eine politische Lokalgröße, die vom instabilen, antidemokratischen und militaristischen politischen Klima in Bayern profitieren konnte und dort „sowohl in der intellektuellen Öffentlichkeit wie bei der bayerischen Regierung und Verwaltung […"> vielfach Unterstützung fand.“[51"> Außerhalb Bayerns erregte er eher Belustigung als Furcht. 1921 und 1922 suchte er in mehreren Reden vor dem Berliner Nationalklub die Unterstützung des oberen Bürgertums.
Putsch und Inhaftierung
Hitler, rechts neben Ludendorff (Bildmitte), mit Teilnehmern des Hitler-Ludendorff-Putsches (1924)

Gustav Ritter von Kahr hatte nach der Niederschlagung der Münchner Räterepublik 1919 versucht, die „Ordnungszelle Bayern“ zu etablieren, durch die zuerst in Bayern „Ruhe und Ordnung“ wiederhergestellt werden sollten, um anschließend auf die gesamte Weimarer Republik auszustrahlen und dort einen monarchistischen und militaristischen „nationalen Wiederaufbau“ einzuleiten.[52"> Am 26. September 1923 erhielt Kahr als „Generalstaatskommissar“ diktatorische Vollmachten von der bayerischen Regierung unter Eugen von Knilling und verbündete sich mit Landespolizeichef Hans von Seißer und dem gerade aus Berlin amtsenthobenen Landeskommandanten der Reichswehr, Otto von Lossow zu einem „Triumvirat“, das den offenen Konflikt mit der „roten Reichsregierung“ suchte.[51"> Hitler plante, sich an die Spitze dieser Bewegung zu setzen, um mit Unterstützung von Kahr und Erich Ludendorff, dem früheren Generalquartiermeister der Obersten Heeresleitung (OHL), inzwischen Sympathisant der NSDAP, nach dem Vorbild von Mussolinis Marsch auf Rom vom Oktober 1922 die Regierung in Berlin gewaltsam zu stürzen. Aufgrund der französischen Ruhrbesetzung, der enormen Inflation und heftiger innerer Unruhen in Deutschland glaubte er, auch bei breiten Bevölkerungsschichten Unterstützung zu finden.[51">

Am Abend des 8. November 1923 betrat Hitler mit einigen Bewaffneten den Münchner Bürgerbräukeller, in dem Kahr eine Rede vor 3.000 geladenen Gästen hielt, darunter ein Großteil der bayerischen Regierung.[53"> Hitler schoss einmal in die Luft, und rief die „nationale Revolution“ aus. Mit Ludendorff und dem anwesenden Triumvirat um Kahr einigte er sich durch „Druck und Überredung“ auf den sofortigen Putsch und eine „provisorische deutsche Nationalregierung“ unter der Leitung Hitlers.[51"> Obwohl man die anwesenden Minister verhaftete und das Hauptquartier im Bürgerbräu aufschlug, scheiterte der Hitler-Ludendorff-Putsch noch in der Nacht, da Kultusminister Franz Matt nach Regensburg fliehen konnte, Ernst Röhm nur die Besetzung des Wehrkreiskommandos VII, nicht aber der Münchner Kasernen, gelang, und Kahrs Triumvirat seine Zustimmung widerrief.[51"> Am nächsten Morgen versuchten die 2.000 teilweise bewaffneten Putschisten, verstärkt von herbeigeeilten Nationalsozialisten aus anderen bayerischen Städten,[51"> Röhm im Wehrkreiskommando zu erreichen, „um dort die militärische Gewalt zu übernehmen und die ‚nationale Revolution‘ mit einem ‚Marsch auf Berlin‘ ins ganze Deutsche Reich zu exportieren.“[53"> Die dem Kahr-treuen Polizeichef Seißer unterstehende Landespolizei stoppte den Zug nahe der Feldherrnhalle, wo Schüsse fielen, die 20 Todesopfer forderten, davon vier Polizisten.[51"> Ludendorff wurde noch am 9. November verhaftet, Hitler, der geflohen war, als die Putschisten auseinandergetrieben wurden, einige Tage später.[51">

Der Hitler-Prozess gegen zehn Putsch-Teilnehmer begann am 26. Februar 1924 vor dem bayerischen Volksgericht unter Vorsitz des Hitlersympathisanten Georg Neithardt.[54"> Obwohl Ludendorff der allgemein bekannteste Teilnehmer war, stellte Hitler sich als alleinigen Initiator des ganzen Unternehmens dar. Er bestritt den Vorwurf des Hochverrats, indem er behauptete, die „Novemberverbrecher“ von 1918 seien die eigentlichen Verräter. Schließlich wurde Ludendorff freigesprochen, fünf Angeklagte wegen Beihilfe zum Hochverrat, Hitler und drei weitere Angeklagte wegen Hochverrats zur Mindeststrafe von fünf Jahren Festungshaft und einer Geldbuße von 200 Goldmark verurteilt.

Das Gericht betonte Hitlers „ehrenhafte Gesinnung“[55"> und lehnte die im Gesetz zum Schutz der Republik für straffällig gewordene Ausländer vorgesehene Ausweisung mit der Begründung ab, Hitler denke und fühle deutsch, sei viereinhalb Jahre freiwillig im deutschen Heer Soldat gewesen und dabei verwundet worden, so dass Hitlers Ausweisung nicht in Frage komme.[54"> Auch von seiner Haftstrafe musste er wegen guter Führung nur neun Monate in der Festung Landsberg absitzen. Bereits am 20. Dezember 1924 wurde Hitler entlassen. Er hatte die Haftzeit genutzt, um das Manuskript des ersten Teils seines Werks Mein Kampf zu verfassen,[56"> in dem er in autobiographischer Form offen seine politischen Ziele und die Ideologie des Nationalsozialismus beschrieb.

Dank der Berichterstattung über den Prozess wurde Hitler nun auch im Norden Deutschlands als der radikalste aller völkischen Politiker bekannt. Seine Stellung in der NSDAP war gefestigter denn je und in der völkischen Bewegung gewann seine Stimme erheblich an Gewicht. Hatte er sich bis dahin eher als Trommler der Bewegung gesehen, der den Weg für einen anderen Retter Deutschlands wie etwa Ludendorff frei machen sollte, so sah er sich nun zunehmend selbst in der Rolle des großen Führers. All das nützte ihm jedoch zunächst wenig. Zwar wurde die NSDAP nach einem anfänglichen Verbot wieder zugelassen, aber die wirtschaftlichen Verhältnisse in der Weimarer Republik stabilisierten sich. Der bis 1929 anhaltende wirtschaftliche Aufschwung bot radikalen Parteien kaum Ansätze für ihre Agitation.
Neubeginn und Aufstieg der NSDAP

Nach seiner Haftentlassung begann Hitler damit, die NSDAP unter seine alleinige Kontrolle zu bringen. In Norddeutschland hatte sich unter Gregor Strasser ein starker Parteiflügel gebildet, der Hitlers Anlehnung an die alten, monarchistischen Machteliten nicht mittragen wollte und einen sozialrevolutionären Kurs befürwortete. Hitler gelang es rasch, Strasser und seine Anhänger entweder politisch kaltzustellen oder wie Joseph Goebbels auf seine Seite zu ziehen.

Aus dem fehlgeschlagenen Putsch hatte Hitler den Schluss gezogen, dass es die Macht im Staat nicht auf revolutionärem, sondern auf legalem Weg zu erobern galt. Ihm ging es darum, die Demokratie mit ihren eigenen Waffen zu schlagen und zu untergraben. Die NSDAP sollte in die Parlamente einziehen, aber ohne dort konstruktiv mitzuarbeiten. Zudem sollte die SA mit spektakulären Aufmärschen, Straßenschlachten und Krawallen die Blicke der Öffentlichkeit auf die Partei und ihren Führer lenken und zugleich die Schwäche des demokratischen Systems offenbaren. Für die späteren Wahlerfolge der Partei waren auch ihre für die damaligen deutschen Verhältnisse völlig neuen Methoden der Werbung und Massenbeeinflussung (→ NS-Propaganda) verantwortlich. Ein Grundstein für den Erfolg dieses Vorgehens war die Fähigkeit Hitlers, massenwirksame politische Reden zu halten. Mit seiner Ruhrkampagne und der Broschüre Der Weg zum Wiederaufstieg versuchte er mit zunächst geringem Erfolg, die Unterstützung der Ruhrindustrie zu gewinnen.

Eine erste Möglichkeit, in ganz Deutschland propagandistisch tätig zu werden, war das 1929 von NSDAP und DNVP gemeinsam initiierte Volksbegehren gegen den Young-Plan, der eine abschließende Regelung der Reparationsfragen zwischen Deutschland und seinen ehemaligen Kriegsgegnern vorsah. Das Volksbegehren scheiterte zwar, aber Hitler und die NSDAP gewannen in den Reihen des nationalistisch-konservativen Bürgertums erheblich an Zustimmung, was sich bei den Landtagswahlen in Thüringen im Herbst 1929 erstmals in einem deutlichen Zuwachs an Wählerstimmen auszahlte. Vor allem konnte Hitler seither auf die publizistische Unterstützung durch das Presseimperium des DNVP-Vorsitzenden Alfred Hugenberg setzen. Dieser sah – wie zuvor Ludendorff und später Papen – in Hitler und der NSDAP nur willige, lenkbare Instrumente, um den deutschnationalen Kräften zu einer Massenbasis zu verhelfen.

Zum Durchbruch auf nationaler Ebene verhalf Hitler aber erst die Weltwirtschaftskrise, die Ende 1929 ausbrach und Deutschland besonders hart traf. Über die Finanzkrise des Reichs brach am 27. März 1930 die Weimarer Koalition auseinander. Hermann Müller (SPD), dem letzten Kanzler, der noch über eine demokratisch gesinnte Reichstagsmehrheit verfügte, folgte das erste Präsidialkabinett des Zentrums-Abgeordneten Heinrich Brüning, das sich allein auf das Vertrauen des Reichspräsidenten Paul von Hindenburg stützen konnte. Bei den Neuwahlen am 14. September steigerte die NSDAP ihren Stimmenanteil mit einem Schlag von 2,6 auf 18,3 Prozent. Statt mit 12 Abgeordneten, wie bis dahin, zog sie nun mit 107 in den Reichstag ein. Die staatstragenden, demokratischen Parteien der Mitte hatten keine Mehrheit mehr, und Hitler war endgültig zu einem Machtfaktor in der deutschen Politik geworden.

1931 erhielt Hitler durch die Vermittlung von Ernst Röhm, der Verbindungen zu Kurt von Schleicher hatte, eine Einladung zu einem Termin bei Hindenburg. Am 10. Oktober, einen Tag vor dem Treffen der Harzburger Front, trat Hitler gemeinsam mit Hermann Göring vor den Reichspräsidenten. Diese Begegnung soll wenig erfolgreich verlaufen sein. Hitler sei in gewohnter Manier in lange Monologe verfallen, statt die Fragen des Feldmarschalls abzuwarten. In diesem Zusammenhang ist überliefert, dass Hindenburg später zu Schleicher gesagt habe, er habe ihm da einen sonderbaren Kerl geschickt: Dieser „böhmische Gefreite“ wolle Reichskanzler werden? Niemals! „Höchstens Postminister“.[57"> Hindenburg hatte Hitlers Geburtsort, das österreichische Braunau, mit dem gleichnamigen Ort in Böhmen verwechselt.[58">
Hitlers Weg zur Kanzlerschaft
2. Wahlgang zum Reichspräsidenten
Hitler am 21. Juni 1932 (Mitte vorn) in der Diskussion mit Hermann Göring und Ernst Hanfstaengl

Hitler, der seit der freiwilligen Aufgabe der österreichischen Staatsbürgerschaft (1925) staatenlos war, wurde erst durch die Anstellung als Regierungsrat beim Landeskultur- und Vermessungsamt des Freistaates Braunschweig mit sofortiger Abordnung in dessen Gesandtschaft beim Reichsrat in Berlin Ende Februar 1932 deutscher Staatsangehöriger.[59"> Mit der Einbürgerung Hitlers wurde eine formale Voraussetzung seiner Kandidatur bei der Reichspräsidentenwahl im selben Jahr erfüllt. Nachdem Hindenburg im ersten Wahlgang die absolute Mehrheit verfehlt und sich erst im zweiten Wahlgang im Unterschied zu Hitler (36,8 %) mit 53 % durchgesetzt hatte, bedurfte es weiterer Etappen bis zur Reichskanzlerschaft. Am 31. Juli 1932 wurde die NSDAP mit 37,3 % stärkste Partei bei den Reichstagswahlen, verlor aber bei erneuten Reichstagswahlen am 6. November 1932 beträchtlich, wobei sie mit 33,1 % relativ stärkste Partei blieb. Als die NSDAP bei den Landtagswahlen in Lippe 39,5 % der Stimmen erzielte, wertete die Partei das als Zeichen ihrer Stabilisierung, so dass nach dem Rücktritt Schleichers am 28. Januar 1933 der Weg für Hitler frei wurde, der seit Ende 1932 zusammen mit Goebbels und Göring kompromisslos auf seine Kanzlerschaft gedrängt hatte.

Die Kamarilla um Paul von Hindenburg trieb zur Unterstützung einer nationalistisch ausgerichteten Regierung die Ernennung Hitlers zum Reichskanzler voran. Unterstützung suchte Hitler weiterhin bei Großindustrie und Banken. Schon in der Frühphase der NSDAP hatte er antikapitalistische Tendenzen in der Partei klein zu halten versucht und stets darauf bestanden, allein die Juden für die Misere der Wirtschaft verantwortlich zu machen. Bei einer Rede vor dem Düsseldorfer Industriellenclub 1932 hob Hitler die Rolle der Wirtschaftseliten lobend hervor und betonte, dass das deutsche Volk nicht überleben könne, solange die Hälfte der Deutschen „Eigentum als Diebstahl“ betrachtete – eine Anspielung auf das immer noch große Wählerpotential von SPD und KPD. Trotz dieser Bemühungen blieb der Anteil der großindustriellen Spenden an den Finanzen der NSDAP aber gering, was sich unter anderem an der erheblichen Finanznot zeigte, in die die Partei im Herbst 1932 geriet – gerade zu dem Zeitpunkt, als sich in der berühmten Industrielleneingabe mehrere Bankiers, Agrariern und Industrielle bei Hindenburg für eine Kanzlerschaft Hitlers einsetzten. Größere Bedeutung für den Aufstieg der NSDAP hatte, wie der Historiker Henry A. Turner nachweisen konnte, ihre Selbstfinanzierung durch Mitgliedsbeiträge und Eintrittsgelder bei Redeveranstaltungen.

Die Befürwortung seiner Ernennung zum Reichskanzler durch die nationalkonservativen Kreise um Franz von Papen sicherte sich Adolf Hitler, indem Papen zum Vizekanzler mit dem Recht, bei allen Vorträgen des Kanzlers beim Reichspräsidenten zugegen zu sein, ernannt wurde und die klassischen Ministerien von Konservativen besetzt wurden. Papen glaubte, Hitler dadurch „einrahmen“ zu können. Beim Treffen Papens mit Hitler im Haus des Bankiers Schröder einigten sich beide auf eine Reichskanzlerschaft Hitlers. Das Militär erhoffte sich von einem Reichskanzler Hitler eine Beseitigung oder zumindest eine Lockerung der Fesseln des Versailler Vertrags sowie eine Aufrüstung beziehungsweise Vergrößerung der Reichswehr. Nationalkonservative aus Wirtschaft und Politik wollten durch Hitler eine Stabilisierung der Regierung und auch eine Neuorientierung der politischen Kultur in Richtung einer autoritären Monarchie erreichen.
Als Diktator
Errichtung der Diktatur

Nach dem Reichstagsbrand, der den Kommunisten angelastet wurde, erreichte Hitler von Hindenburg den Erlass von Notverordnungen nach Art. 48 der Weimarer Verfassung. Mit ihnen war er in der Lage, Grundrechte außer Kraft zu setzen. Da diese Notverordnungen jedoch nur eine eng begrenzte Gültigkeitsdauer hatten, sollte an ihre Stelle eine dauerhafte Regelung treten: das Gesetz zu Behebung der Not von Volk und Reich, das sogenannte Ermächtigungsgesetz. Dazu benötigte Hitler eine Zweidrittelmehrheit im Reichstag. Um diese zu erreichen, unterstützte eine Gruppe von Industriellen unter Führung von Gustav Krupp von Bohlen und Halbach den NSDAP-Wahlkampf für die Wahl am 5. März 1933. In einem Geheimtreffen vom 20. Februar 1933 stellten sie dafür drei Millionen Reichsmark zur Verfügung. Als die Zweidrittelmehrheit dennoch nicht erreicht wurde, hinderten Hitlers SA und die Göring unterstehende preußische Polizei einen Teil der Reichstagsabgeordneten, nämlich alle 81 Angehörigen der KPD-Fraktion und einige Sozialdemokraten verfassungswidrig daran, an der entscheidenden Parlamentssitzung teilzunehmen. Bürgerliche Kreise sollten mit dem Tag von Potsdam beruhigt werden, bei dem sich das neue Regime in die preußische Tradition zu stellen suchte. Das Gesetz wurde gegen die Stimmen der verbliebenen SPD-Abgeordneten verabschiedet, aber mit Zustimmung der bürgerlichen Parteien, darunter des Zentrums und der liberalen Parteien DVP und Deutsche Staatspartei.

Mit dem Inkrafttreten des Ermächtigungsgesetzes begann die nationalsozialistische Diktatur, in der zeitgenössischen Propaganda bis Mitte 1939 als Drittes Reich bezeichnet.

Am 1. Juni 1933 initiierte der Reichsstand der Deutschen Industrie unter Gustav Krupp die sogenannte Adolf-Hitler-Spende der deutschen Wirtschaft, eine Zwangsabgabe aller Betriebe zugunsten der NSDAP, berechnet nach der Lohn- und Gehaltssumme. Bis 1945 kamen dadurch 700 Millionen Reichsmark zusammen, sodass Hitler und seine Partei keine finanziellen Probleme mehr hatten.

Hitler, angestachelt durch die Röhm-Konkurrenten Heinrich Himmler, Hermann Göring und Reinhard Heydrich, nutzte einen angeblichen Putschversuch Ernst Röhms und gab den Befehl zur Ermordung seines Duz-Freundes Röhm am 30. Juni 1934. Dabei wurden nicht nur zahlreiche Führer der SA, Generäle der Wehrmacht und Personen ermordet, die dem Regime im Weg standen, sondern auch Personen, die zuvor gegen Hitler opponiert hatten, u. a. der ehemalige Reichskanzler und General Kurt von Schleicher zusammen mit seiner Frau in deren Wohnung.
Hitler im November 1935 bei einer Parade anlässlich des Reichsparteitages in Nürnberg.

In einer Rede vor dem Reichstag am 13. Juli 1934 erneuerte Hitler seine Zusage an die Reichswehr, sie werde die einzige Waffenträgerin des Staates bleiben. Nach dem Tod des Reichspräsidenten Paul von Hindenburg (2. August 1934) ging der Oberbefehl über die Reichswehr ohne Widerstand auf Hitler über. Dieser ließ das Amt des Reichspräsidenten nach einer Volksabstimmung mit dem Amt des Kanzlers verschmelzen und nannte sich fortan Führer und Reichskanzler.[60"> Er demonstrierte damit die Vereinigung der Ämter des Reichspräsidenten und des Reichskanzlers auf seine Person, verwendete jedoch bewusst nicht die Amtsbezeichnung Reichspräsident für sich; diese solle dem verstorbenen Paul von Hindenburg vorbehalten bleiben, so die offizielle Erklärung.[61"> Anstelle eines Eides auf die Verfassung mussten Offiziere, Soldaten, Beamte und auch die Reichsminister nun „vor Gott“ dem „Führer des Deutschen Reichs und Volkes, Adolf Hitler“ Treue und Gehorsam schwören.[62">

Ein weiterer Schritt in die totale Diktatur folgte 1938, als im Januar der verwitwete Reichswehrminister Werner von Blomberg wegen seiner Heirat mit einer ehemaligen Berliner Prostituierten zurücktrat, die als nicht standesgemäß betrachtet wurde, obwohl Hitler und Göring Trauzeugen gewesen waren. Im selben Monat geriet der Oberbefehlshaber des Heeres, Generaloberst Freiherr von Fritsch, wegen einer zwei Jahre zurückliegenden falschen Anschuldigung bei Hitler in den Verdacht homosexueller Neigungen. Hitler entließ auch diesen General und übernahm selbst den Oberbefehl über die Wehrmacht. Als Leitungsorgan trat das Oberkommando der Wehrmacht an die Stelle des Reichswehrministeriums (→ Blomberg-Fritsch-Krise).
Verfolgungs- und Vernichtungspolitik

Die staatlichen Diskriminierungen und Verfolgungen in der Zeit des Nationalsozialismus, denen die Opfer oft durch Flucht ins Exil oder durch Emigration zu entgehen versuchten, erstreckten sich nicht nur auf die politischen Gegner Hitlers und der NSDAP. Verhaftungen, Misshandlungen, Einweisungen in Konzentrationslager und andere Unterdrückungsmaßnahmen, bis hin zur Ermordung, trafen seit der Verordnung des Reichspräsidenten zum Schutz von Volk und Staat („Reichstagsbrandverordnung“) vom 28. Februar 1933 vor allem Kommunisten und Sozialdemokraten, aber auch Pazifisten, die konservative Opposition und alle sonstigen Staatsangehörigen, die Kritik äußerten oder sich widersetzten (→ Mitglieder des Widerstandes). So wurden zum Beispiel Zeugen Jehovas wegen Verweigerung des Wehrdienstes und des Hitlergrußes in Konzentrationslager eingewiesen.

Wesentliche Antriebskräfte für Hitlers Politik waren sein auf Ausrottung der Juden zielender Antisemitismus und sein radikaler Sozialdarwinismus. Vom Beginn seines öffentlichen Auftretens bis zu seinem Tod verunglimpfte Hitler immer wieder Juden und andere Gruppen. Dies rechtfertigte er, indem er sie, seiner Meinung nach, als „minderwertige“ Menschen systematisch abwertete. In diesem Sinne diskriminierte er auch Sinti und Roma, Polen, Russen und andere Völker. Die nach den Juden größte unter Hitlers Herrschaft ermordete Gruppe waren etwa 2,5 bis 4 Millionen sowjetische Kriegsgefangene, die als „slawische Untermenschen“ ebenfalls der rassistischen Ideologie wegen durch Hunger vernichtet werden sollten. Als „Asoziale“ wurden weitere sozial ausgegrenzte Gruppen, etwa Jenische und Homosexuelle, aber auch nonkonformistische Kinder und Jugendliche (→ Jugendkonzentrationslager), verfolgt, in Konzentrationslager gesperrt oder ermordet.

Hitlers sozialdarwinistische Anschauungen traten auch in Äußerungen über kranke Menschen sowie Menschen mit körperlichen und geistigen Behinderungen zutage, die er als „lebensunwert“ bezeichnete. Hitler sah in der Weltgeschichte einen permanenten Kampf, in dem die seiner Meinung nach Starken die vermeintlich Schwachen, die „höherwertigen“ die „minderwertigen Rassen“ auszumerzen hätten. So sagte er etwa auf dem Parteitag der NSDAP in Nürnberg 1929: „Würde Deutschland jährlich eine Million Kinder bekommen und 700.000 bis 800.000 der Schwächsten beseitigt, dann würde am Ende das Ergebnis vielleicht sogar eine Kräftesteigerung sein.“[63">

Der Antisemitismus Hitlers und der Nationalsozialisten zeigte sich zunächst in der offenen Diskriminierung und Entrechtung der Juden und führte während des Zweiten Weltkrieges zum Holocaust. Der sogenannten Endlösung der Judenfrage, der von Hitler bereits in Mein Kampf angedeuteten Absicht, alle Juden auszurotten, fielen rund sechs Millionen Menschen in ganz Europa zum Opfer.
Pläne und Terrormaßnahmen bis 1939

Einen „Meisterplan“, wie man mit den Juden umgehen sollte, hatte Hitler indes nicht.[64"> Die Diskriminierungen und Verfolgungen steigerten sich vielmehr zumeist ohne seine Initiative, sie wurden vom eher zögerlichen Hitler als Reaktion auf den Druck von unten, den seine Parteigenossen ausübten, improvisiert.[65"> Nachdem es kurz nach der „Machtergreifung“ durch die SA zu spontanen Gewaltakten gegen Juden gekommen war, ordnete die neue Regierung einen eintägigen Boykott jüdischer Geschäfte an, um diesen irregulären Aktivitäten ein Ventil zu öffnen. Der Boykott vom 1. April 1933, bei dessen Organisation Hitler nicht unmittelbar in Erscheinung trat, wurde als Antwort auf angebliche „jüdische Gräuelpropaganda“ aus dem Ausland hingestellt.[66"> Es folgten Verordnungen und Gesetze, die die Rechte der Juden immer weiter einschränkten und sie zu Bürgern zweiter Klasse degradierten. Das Gesetz zur Wiederherstellung des Berufsbeamtentums beispielsweise führte ab April 1933 zur Entlassung jüdischer Beamter aus dem öffentlichen Dienst. Auch die Ausübung anderer Berufe wurde den Juden immer weiter erschwert. Jüdische Ärzte oder Rechtsanwälte etwa durften nur noch jüdische Klienten bedienen. Andere Berufe waren ihnen ganz verschlossen.

Hitler schwebte zu dieser Zeit als Nahziel eine konsequente Ghettoisierung der Juden und ihre Absonderung von der restlichen Bevölkerung vor. Die Juden müssten „heraus aus allen Berufen […">, eingesperrt in ein Territorium, wo sie sich ergehen können […">, während das deutsche Volk zusieht, wie man wilde Tiere sich ansieht“.[64">

Die Parteibasis der NSDAP war mit der ihrer Meinung nach zu geringen Radikalität der Judenpolitik Hitlers unzufrieden. Deshalb kam es wiederholt zu Gewalttaten gegen Juden, was zu Protesten von Hitlers konservativen Verbündeten aus Verwaltung und Wirtschaft führte. Nachdem Hitler im August 1935 alle weiteren Einzelaktionen gegen die Juden untersagt hatte, schlug ihm auf dem Nürnberger Reichsparteitag im September die offene Unzufriedenheit der „alten Kämpfer“ entgegen. Hitler schwenkte spontan um und machte sich die Initiative des Reichsärzteführers Gerhard Wagner zu eigen, der ein „Blutschutzgesetz“ angemahnt hatte. Die zuständigen Ministerialbürokraten wurden aus Berlin eilends nach Nürnberg zitiert und entwarfen in einer Nacht die Nürnberger Rassegesetze.[67">

Diese Gesetze beraubten die deutschen Juden endgültig ihrer staatsbürgerlichen Rechte. Unter anderem wurden Ehen zwischen Juden und Nichtjuden verboten und sexuelle Beziehungen zwischen ihnen als sogenannte Rassenschande unter Strafe gestellt. Staat und Partei förderten „Arisierungen“, wie die Übernahmen jüdischer Unternehmen durch Nichtjuden zu – für letztere – äußerst vorteilhaften Bedingungen genannt wurden. Auswanderungswilligen Juden wurde zugleich eine Reichsfluchtsteuer auferlegt, durch die sie die ohnehin geringen Erlöse aus Arisierungen großteils auch noch verloren. Ihren Höhepunkt vor dem Krieg fand die Judenverfolgung in der Pogromnacht vom 9. auf den 10. November 1938: Als auf einer Versammlung der führenden Parteifunktionäre am 9. November 1938 anlässlich des Jubiläums des Hitler-Putsches die Nachricht eintraf, der am 7. November von einem jüdischen Attentäter verletzte Pariser Botschaftssekretär Ernst von Rath sei seinen Verletzungen erlegen, zog sich Hitler nach einem kurzen Gespräch mit Goebbels von der Feier zurück. Goebbels instruierte daraufhin die versammelte Parteiführung und setzte so die angeblich „spontane[n"> Äußerungen des Volkszorns“ in Gang. Im ganzen Reich begannen gewalttätigen Ausschreitungen gegen Juden, jüdische Gemeinden, Synagogen und andere Einrichtungen.[68"> Hitler radikalisierte nun auch seine antisemitische Rhetorik. In einer Rede anlässlich des sechsten Jahrestags seiner Machtübernahme drohte er am 30. Januar 1939:

„Ich will heute wieder ein Prophet sein: Wenn es dem internationalen Finanzjudentum in und außerhalb Europas gelingen sollte, die Völker noch einmal in einen Weltkrieg zu stürzen, dann wird das Ergebnis nicht die Bolschewisierung der Erde und damit der Sieg des Judentums sein, sondern die Vernichtung der jüdischen Rasse in Europa.“[69">

Entwicklung zum Massenmord im Zweiten Weltkrieg
Hitler-Porträt in einer Ausstellung im KZ Mauthausen

Nach Beginn des Krieges, durch den Emigrationen für Juden sehr schwierig geworden waren, ging das Regime von der Verdrängung und Vertreibung zur Vernichtung der Juden über. Nachdem Wehrmacht und SS im eroberten Polen die dort lebenden Juden auf verschiedene Weise terrorisiert hatten, begann der systematische Judenmord mit dem Überfall auf die Sowjetunion. Am 16. Juli 1941 erklärte Hitler gegenüber Göring, Bormann, Rosenberg und Keitel:

„Die Russen haben jetzt einen Befehl zum Partisanenkrieg hinter unserer Front gegeben. Dieser Partisanenkrieg hat auch wieder seinen Vorteil: er gibt uns die Möglichkeit, auszurotten, was sich gegen uns stellt.“[70">

Zwar erklärte Hitler noch am 21. Juli 1941, man werde die Juden in den eroberten Gebieten der Sowjetunion nicht ermorden, sondern „in den Osten“ oder „nach Sibirien“[71"> deportieren, nachdem 1940 eine Zeitlang auch Madagaskar favorisiert worden war.[72"> Doch sein Hinweis vom 16. Juli auf eine militärische Funktion des Judenmords im Rahmen der Partisanenbekämpfung trug dazu bei, dass die Einsatzgruppen der Sicherheitspolizei und des SD dazu übergingen, ausnahmslos alle sowjetischen Juden zu erschießen.[73"> Am selben Tag erhielt Himmler von Hitler die Gesamtverantwortung für Polizei und Sicherheit im Osten. Hitler hatte mit diesem Mandat den Wunsch verknüpft, jetzt sei auszurotten, „was sich gegen uns stellt“, und „jeder, der nur schief schaue, tot[zu">schießen“.[74"> Himmler verstärkte umgehend die Einsatzgruppen hinter der deutschen Front von 3000 auf 33000 Mann, die bis Jahresende 1941 fast eine halbe Million sowjetische Juden ermordeten. Es war die erste Phase des Genozids an den Juden in Europa. Bald griff das Mordprogramm auch auf die Juden in anderen Teilen Europas über, wobei wiederum Improvisation vorherrschte. Die Auswanderung war bald nicht mehr möglich. Die Juden in allen von Deutschland kontrollierten Gebieten wurden nun ebenfalls verfolgt. Seit dem 1. September 1941 wurden alle Juden, die älter als sechs Jahre waren, gezwungen, einen „Judenstern“ gut sichtbar an ihrer Kleidung zu tragen. Dazu kamen zahllose weitere Diskriminierungen und Schikanen, wie die Verbote, öffentliche Verkehrsmittel zu benutzen sowie Autos, Radios oder Haustiere zu besitzen. Nach und nach wurden die Juden im deutschen Machtbereich in Ghettos oder Konzentrationslager, vornehmlich in den eroberten Gebieten Osteuropas, eingesperrt. Nachdem dies auf immer größere Proteste der dort zuständigen Stellen gestoßen war, die auf die Überfüllung der Ghettos und die aufgrund der unhaltbaren hygienischen Zustände um sich greifende Seuchengefahr hinwiesen, wurden im März 1942 im besetzten Polen die Vernichtungslager Belzec, Sobibor, Treblinka und Auschwitz-Birkenau in Betrieb genommen. Sie dienten dem industriell betriebenen Massenmord vor allem an Juden, Sinti und Roma, Russen, aber auch an polnischen Intellektuellen, Jenischen und anderen.[75"> Diese Eskalation zum Massenmord am europäischen Judentum, zur „Endlösung der Judenfrage“, verlief parallel zur Ausweitung des Krieges zum Weltkrieg. Am 9. Dezember hatte Hitler den USA den Krieg erklärt, am 5. Dezember hatte die erste erfolgreiche sowjetische Gegenoffensive vor Moskau begonnen. Eine Deportation aller europäischen Juden in noch zu erobernde Gebiete der Sowjetunion kam vorläufig nicht mehr in Frage. Und am 12. Dezember 1941 zog Hitler vor Parteiführern die Schlussfolgerung aus seiner Prophezeiung vom 30. Januar 1939: „Der Weltkrieg ist da, die Vernichtung des Judentums muss die notwendige Folge sein.“[76"> Diese „Vernichtung“ wurde von den Zuhörern wortwörtlich so verstanden.[77">

Hitlers unmittelbare Verantwortung für diese Taten ist nach dem Krieg von Holocaustleugnern und anderen immer wieder mit dem Argument bestritten worden, es gebe kein entsprechendes, von Hitlers eigener Hand unterzeichnetes Dokument zur Judenvernichtung. Dem stehen die erwähnten, öffentlichen und klar dokumentierten Äußerungen Hitlers entgegen, die zeigen, dass die von seiner Regierung zu verantwortende Rassenpolitik ganz seinen persönlichen Ansichten und Zielen entsprach. Zudem wurde 1999 der Dienstkalender Heinrich Himmlers für die Jahre 1941 und 1942 veröffentlicht, der unter dem Datum des 18. Dezember 1941 als Befehl Hitlers die Notiz enthält: „Judenfrage / als Partisanen auszurotten“.[78"> Ob hierin aber tatsächlich der lange gesuchte persönliche Befehl Hitlers zum Holocaust gefunden ist, wie die Herausgeber meinen, wird in der Forschung unterschiedlich beurteilt.[79"> Für die gleiche Zeit bezeugt Himmlers Leibarzt Felix Kersten eine Aussage Himmlers, wonach „die Juden bis Kriegsende bis auf den letzten Menschen ausgerottet werden [müssen">. Das ist der eindeutige Wunsch und Befehl des Führers.“[80"> Als im Sommer 1942 die Mordmaschinerie auf hohen Touren lief, erklärte Himmler: „Die besetzten Gebiete werden judenfrei. Die Durchführung dieses sehr schweren Befehls hat der Führer auf meine Schultern gelegt.“[81">

Hitlers Absicht, alle Juden im deutschen Machtbereich ermorden zu lassen, ist möglicherweise durch sein Wissen darüber bestärkt worden, dass die Hauptverantwortlichen des Völkermordes an den Armeniern im Osmanischen Reich nicht durch Strafvollstreckung zur Rechenschaft gezogen worden waren. Seine Kenntnisse hatte Hitler wohl von Max Erwin von Scheubner-Richter, der im Ersten Weltkrieg als deutscher Vizekonsul über den Völkermord informiert war und anschließend zu den Vertrauten Hitlers zählte, denen dieser als „Blutzeugen der Bewegung“ Mein Kampf widmete. Ein anderer Gewährsmann war Hitlers erster Außenminister Konstantin von Neurath, von 1914 bis 1916 Botschaftsrat in Konstantinopel. In einer Geheimrede auf dem Obersalzberg am 22. August 1939, in der er 50 Generäle und Admirale aller drei Waffengattungen über den geplanten Angriff auf Polen unterrichtete, führte er aus, dass die SS-Totenkopfverbände „einstweilen nur im Osten“, den Befehl hätten, „unbarmherzig und mi[t">leidslos Mann, Weib und Kind polnischer Abstammung und Sprache in den Tod zu schicken. Nur so gewinnen wir den Lebensraum, den wir brauchen.“ Anschließend bemerkte er: „Wer redet heute noch von der Vernichtung der Armenier?“[82"> Dieser Verweis auf die Möglichkeit eines ungestraften Genozids während eines Weltkrieges gehört neben anderen Faktoren zur Vorgeschichte des Massenmordes an den europäischen Juden.

Während in der Forschung heute unumstritten ist, dass Hitler vom Holocaust wusste, ihn guthieß und die Hauptverantwortung für ihn trug, gibt es bezüglich seiner Rolle bei seiner Auslösung immer noch keinen Konsens. Die sogenannten Intentionalisten wie etwa Andreas Hillgruber und Klaus Hildebrand nehmen an, dass es ein „rassenideologisches Programm“ Hitlers gegeben hätte, dessen „Kernstück“ der Judenmord gewesen sei. Wenn auch nicht jede einzelne Eskalationsstufe auf Hitlers persönliche Initiative zurückgeführt werden könne, sei seine konsequent verfolgte Vernichtungsabsicht der entscheidende Faktor im Radikalisierungsprozess der Judenpolitik.[83"> Die sogenannten Funktionalisten wie etwa Hans Mommsen oder Martin Broszat erklären sich diese Radikalisierung eher aus der kumulierenden Eigendynamik, die die antisemitische Rhetorik des charismatischen Führers Hitler im komplexen Bedingungsgeflecht von vorauseilendem Gehorsam, innenpolitischer Funktionalisierung und selbstgeschaffenen Sachzwängen ausgelöst habe.[65">[84"> Die Kontroverse ist noch offen, eine ausschließlich intentionalistische oder ausschließlich funktionalistische Deutung des „differenzierten Räderwerkes der Vernichtung“ gilt jedoch als überholt.[85">

Anders als im Fall des Holocaust liegt für die systematische Ermordung von rund 100.000 Psychiatrie-Patienten und behinderten Menschen ein von Hitler eigenhändig unterzeichneter Führererlass vom Oktober 1939 vor, mit dem Hitler den Befehl zur Vorbereitung der später so genannten Aktion T4 an Philipp Bouhler und Karl Brandt erteilte.[86"> Damit beauftragte er den als „Gnadentod“ verschleierten nationalsozialistischen Krankenmord, der im Sinne der Nationalsozialistischen Rassenhygiene als „Vernichtung lebensunwerten Lebens“ bezeichnet wurde.[87"> Neben der Ermordung erwachsener Anstaltsinsassen, vor allem in der „Aktion T4“, erstreckte sich das NS-Euthanasieprogramm auf die als „Aktion 14f13“ bekannte Ermordung kranker, alter o

 eSPAGNOLA - 15.08.2010 21:17
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

fue un marino, militar y explorador del Ártico ruso, líder del movimiento anti-bolchevique conocido como Movimiento Blanco durante la Guerra Civil Rusa.

Kolchak comenzó su carrera como oficial, oceanógrafo e hidrólogo de la Armada Imperial Rusa, participando o dirigiendo varias exploraciones polares de la Academia de Ciencias de Rusia. La isla Kolchak fue bautizada en su honor. Se distinguió en el sitio de Port Arthur durante la Guerra Ruso-Japonesa (1904-1905), incluido el hundimiento un crucero japonés. Después de la guerra fue uno de los renovadores de la flota rusa y participó en la creación del Estado Mayor de la Armada, el equivalente de Stavka. En 1916, a causa de sus actos de heroísmo y habilidades, se convirtió en el más joven vice-almirante de la Armada Imperial de todos los tiempos, obteniendo el mando de la flota del Mar Negro. Después de la Revolución de febrero de 1917 fue el único almirante que apoyó al gobierno de Kerenski.

Debido a la Revolución de Octubre y la firma del tratado de paz con Alemania, aceptó convertirse en Ministro de Guerra del gobierno ruso anti-bolchevique con sede en Omsk. Al comienzo de la Guerra Civil venció al Ejército Rojo en la lucha por controlar el ferrocarril transiberiano. En diciembre de 1918 los socialistas-revolucionarios fueron expulsados del gobierno anti-bolchevique de Omsk y Kolchak elegido Comandante Supremo de la Federación de Rusia, a pesar de reconocer a Antón Denikin como jefe del Ejército Blanco. Pese a sus éxitos iniciales, mal apoyado por sus aliados y algunos de sus oficiales, perdió el apoyo de la población local, de la Legión Checa, y finalmente, de parte de sus propias tropas. A finales de 1919, los restos de su ejército y cientos de miles de civiles se retiraron en desorden para escapar de la ofensiva bolchevique que tomó Omsk. Kolchak fue derrocado en diciembre de 1919, y en enero de 1920 entregado a los bolcheviques y fusilado en Irkutsk.

Considerado como un enemigo del pueblo, totalmente denigrado como explorador del Ártico por los historiadores y los periodistas soviéticos, su figura ha sido objeto de rehabilitación en la Rusia postsoviética, protagonizando una exitosa película apologética: Almirante (2008).

Fue condecorado con las órdenes de Santa Ana, San Jorge, San Vladimiro y San Estanislao

* 1 Biografía
o 1.1 Vida y carrera tempranas
o 1.2 La Primera Guerra Mundial
o 1.3 La Guerra Civil Rusa
+ 1.3.1 La dictadura
+ 1.3.2 Derrota y muerte
* 2 La rehabilitación
* 3 Referencias
* 4 Véase también
* 5 Enlaces externos

[editar"> Biografía
[editar"> Vida y carrera tempranas
El Zarya, la nave de la expedición ártica de Toll (1902-03), en la que participó Kolchak como tercer oficial. Cuatro de los miembros de la expedición, incluyendo a Toll, se perdieron y Kolchak intento encontrarlos sin éxito en 1903 en isla Bennet a bordo de un ballenero.

Hijo de un oficial naval procedente de la pequeña nobleza ucraniana, Vasilii Ivanovich Kolchak, el joven Aleksandr fue educado para seguir los pasos de su padre, graduándose en la academia naval en 1894 y se unió al 7º Batallón Naval de la ciudad. A los pocos meses fue transferido a Extremo Oriente a bordo del crucero acorazado Riurik. A su llegada a Vladivostok, fue trasladado a la vieja corbeta Kreiser. Sirvió en esta ciudad de 1895 a 1899.

De vuelta al Oeste, fue destinado a la base naval de Kronstadt. Kolchak siempre había tenido interés por las exploraciones del Ártico, y solicitó unirse a la expedición polar del barón Toll en 1900. Sin embargo, fue destinado al nuevo acorazado Petropavlovsk, asignado a la Flota del Pacífico. Al hacer escala en Suez, Kolchak recibió la noticia de que había sido admitido en la expedición, y retornó inmediatamente a San Petersburgo. Allí se entregó por completo a sus estudios en el Observatorio Físico General y el Observatorio Magnético de Pavlovsk. La expedición partió en el verano de 1900, y Kolchak fue líder de uno de los dos grupos. Tras enfrentarse a considerables dificultades, retornó en diciembre de 1902; el otro grupo, Toll incluido, desapareció en los hielos. Kolchak dirigió voluntariamente una expedición de rescate que finalmente descubrió evidencias de la muerte de todo el grupo. Debido a sus esfuerzos, fue condecorado con la Medalla Constantino por la Sociedad Geográfica Imperial. Por un tiempo fue apodado Kolchak-Poliarnyi ("Kolchak el Polar").
La flota rusa hundida en Port Arthur.

Se encontraba en Yakust recuperándose de los rigores de la expedición, cuando en marzo de 1904, estalló la Guerra Ruso-Japonesa. Kolchak se presentó voluntario a pesar de su mala salud, y fue enviado a Port Arthur, comandando el crucero Askold. Finalmente fue trasladado al destructor Serdityi, distinguiéndose en la defensa del acorazado Sevastopol y ganando la Espada de la Orden de San Jorge por desplegar el campo de minas que hundió al crucero japonés Takasago. Cuando el asedio de la base rusa se intensificó, se le asignó el mando de una batería de 75 mm en tierra. Posteriormente herido, fue hecho prisionero cuando la ciudad se rindió. Permaneció en Port Arthur hasta su traslado a un campo de prisioneros en Nagasaki, en abril de 1905. Su mala salud, con botes de neumonía y reumatismo, condujo a su repatriación vía Canadá antes del fin de la guerra.

Miembro del Estado Mayor de la Armada desde 1906 hasta 1909, Kolchak se convirtió en uno de los modernizadores de la marina de guerra rusa, afiliado al grupos de jóvenes oficiales reformistas conocido como Círculo Naval Petersburgués. En 1910 estuvo brevemente al mando del rompehielos Vaigach en una nueva expedición ártica. Llamado de vuelta a la capital imperial, formó parte nuevamente del Estado Mayor de la Armada desde 1910 a 1912. Kolchak convenció a la Duma para que incrementara los presupuestos navales, y tuvo buenas relaciones con la legislatura. Entre los políticos más impresionados con Kolchak estuvo el líder liberal Pável Miliukov.

Se unió la Flota del Báltico, al mando del destructor Ussuriets. En 1913, fue transferido al destructor Pogranichnik, actuando simultáneamente como oficial general para las maniobras de la Flota del Báltico. Justo antes del estallido de la Primera Guerra Mundial presidió un comité que recomendó la construcción de 30 submarinos.
[editar"> La Primera Guerra Mundial
Artículo principal: Primera Guerra Mundial
Koltchak lanzando su sable por la borda para que no caiga en manos de los bolcheviques.

Durante la Guerra, Kolchak fue uno de los oficiales más activos de la Flota del Báltico. A bordo de su nave insignia, el Pogranichnik, Kolchak supervisó los vastos campos de minas de la costa y comandó las fuerzas navales en el Golfo de Riga. Fue promovido a vicealmirante en agosto de 1916, siendo el hombre más joven en tener tal rango, y se le dio el mando de la Flota del Mar Negro, en sustitución del almirante Andrei Eberhart. Las razones del cese de Eberhart no están claras, ya que tuvo éxito en sus acciones.

El objetivo priotario de Kolchak era apoyar el avance del general Yudenich contra los otomanos en el Cáucaso. También combatió eficazmente la amenaza de los U-boat alemanes, obligándolos a abandonar su base en la ciudad búlgara de Varna, y se le encargó planear la invasión del Estrecho del Bósforo, que jamás se realizó. La flota de Kolchak tuvo gran éxito hundiendo los barcos carboneros turcos, y, puesto que no había líneas férreas que unieran las minas de carbón del este de Turquía con Constantinopla, causó un gran daño al esfuerzo bélico turco. En 1916 el asalto combinado de las fuerzas de Yudenich y la Flota del Mar Negro permitió la captura de la importante ciudad de Trebisonda.

El mayor desastre que tuvo lugar bajo su mando fue la explosión del dreadnought (acorazado) Imperatritsa Mariya en el puerto de Sebastopol el 7 de octubre de 1916. Se llevó a cabo una cuidadosa investigación que no pudo determinar si la explosión fue accidental o provocada.

A comienzos de 1917 la situación política de Rusia se deterioraba por momentos, y Kolchak viajó a Tiflis para entrevistarse con el comandante supremo del Cáucaso, el gran duque Nikolai. Al oír de labios del Gran Duque la realidad de la situación, volvió cuanto antes a Sebastopol. A su llegada ya se había producido la abdicación del zar Nicolás y la Revolución de febrero de 1917. La Flota del Mar Negro se sumió en el caos, con la formación de los soviets de marineros. En abril se ofreció a Kolchak el mando de la Flota del Báltico, para detener el cada vez mayor avance alemán en los Estados Bálticos, pero lo rechazó. Ante el derrumbe militar ruso y la autodesmóvilización de las tropas (que simplemente dejaron el frente y volvieron a sus casas), Kolchak apoyó la formación de batallones de choque de voluntarios. En junio, el "Soviet de Marineros, Soldados y Obreros" ordenó el desarme de los oficiales. Kolchak se negó a entregar su sable de honor de oro, que prefirió arrojar por la borda, y renunció al mando. Llamado a Petrogrado por Kerenski, viajó seguidamente al Reino Unido y los EE. UU. como observador militar.
[editar"> La Guerra Civil Rusa
Artículo principal: Revolución de Octubre (1917)
Artículo principal: Guerra Civil Rusa
Enseña de la Marina Imperial Rusa.

Kolchak se encontraba en los Estados Unidos cuando tuvo lugar la Revolución de Octubre, en noviembre de 1917. Completamente entregado a la lucha contra los Imperios Centrales, se ofreció a la Royal Navy para continuar la lucha. Inicialmente, los británicos pensaron en aceptar su oferta y enviarlo a Mesopotamia, pero al final el gobierno inglés decidió que sería más útil para los Aliados que ayudara a acabar con los bolcheviques y volviera a introducir a Rusia en la guerra. Aceptó con reluctancia, y llegó a Vladivostok al comienzo de 1918, vía Tokio y Harbin. De allí se trasladó a Omsk, y el 4 de noviembre de 1918 fue nombrado Ministro de la Guerra por el Gobierno Provisional de la Siberia Autónoma (también llamado Directorio de Ufa), un grupo difuso de tendencias liberales y socialdemócratas unido por su anti-bolchevismo. Kolchak era la figura más prestigiosa de este gabinete de 14 hombres; el Directorio esperaba jugar la baza del respeto que le tenían los Aliados, en especial el jefe de la misión militar británica, el general Alfred Knox.

Pocos días después, el 18 de noviembre, un oficial cosaco, el atamán Krasilnikov arrestó al Director Vasili Boldyrev, y a los demás miembros social-revolucionarios del gobierno provisional. Los restantes miembros del gabinete nombraron a Kolchak -recién llegado de una inspección del frente- Gobernante Supremo (Verkhovnyi Pravitel) con poderes dictatoriales. Uno de sus primeros actos fue promoverse de contralmirante a almirante. Los social-revolucionarios arrestados fueron expulsados de Siberia, y Kolchak hizo público el siguiente manifiesto:
El Gobierno Provisional Pan-ruso ha llegado a su fin. El Consejo de Ministros, teniendo todo el poder en sus manos, me ha investido a mí, el almirante Alexander Kolchak, con este poder. He aceptado esta responsabilidad en las circunstancias excepcionalmente difíciles de la guerra civil y la completa desorganización del país, y ahora hago saber que no voy a seguir ni el camino reaccionario ni el camino mortal de la lucha partidista. Mis principales objetivos son la organización de una fuerza de combate, el derrocamiento del bolchevismo, y el establecimiento de la ley y el orden, de manera que el pueblo ruso pueda ser capaz de elegir una forma de gobierno, de conformidad con su deseo y realice los altos ideales de libertad e independencia. Hago un llamamiento a ustedes, los ciudadanos, para unirse y sacrificarlo todo, si es necesario, en la lucha contra el bolchevismo.
Sello postal emitido en 1919 con la leyenda "Por la Rusia unida - Kolchak, líder supremo de Rusia".

Los líderes socialrrevolucionarios acabaron en Europa, donde denunciaron a Kolchak y llamaron a asesinarlo. Su actividad subversiva resultó en una pequeña revuelta en Omsk el 22 de diciembre de 1918, que fue rápidamente reprimida por los cosacos y la Legión Checa, que ejecutó sumariamente a unos 500 rebeldes. Debido a ello, los social-revolucionarios abrieron negociaciones con los bolcheviques, y en enero de 1919 el Ejército Popular Social-revolucionario se unió al Ejército Rojo.

Kolchak instituyó una severa dictadura militar, encarcelando a sus oponentes y obligando atrabajar a los obreros que habían socializado sus fábricas. Considerando su papel en términos exclusivamente militares, se concentró en crear un ejército fuerte, suministros regulares y obtener victorias, desentendiéndose de los aspectos políticos. En sus propias palabras, sólo pretendía crear "un ejército regular (...) capaz de obtener la victoria sobre el bolchevismo", careciendo por completo de objetivos políticos concretos.

El gobierno de Kolchak fue reconocido por Francia y Gran Bretaña como gobierno legítimo de Rusia, convirtiéndose, por tanto, en el componente principal de los ejércitos blancos que trataron de recuperar el control de Rusia durante la Guerra Civil (1918-20).
[editar"> La dictadura
Kolchak, líder del Movimiento Blanco.

Inicialmente las fuerzas blancas de Kolchak obtuvieron notables éxitos. Dado que Kolchak no dominaba el combate terrestre, dejó la mayoría de la planificación estratégica en manos del coronel Dimitri Lebedev -promovido a general- y su estado mayor. El ejército norte, al mando del checo Rudolf Gajda (desertor del ejército austríaco) tomó Perm a finales de diciembre de 1918 y tras una pausa para reorganizarse, se desplegaron desde esta base estratégica. El plan era avanzar por tres frentes: Gajda debía tomar Arkhangelsk, Khanzhin capturar Ufa y Perm y los cosacos de Dutov liberar Samara y Sarátov. Kolchak había logrado reunir 110.000 hombres en el campo de batalla contra una fuerza de aproximadamente 95.000 soldados bolcheviques. La buenas relaciones de Kolchak con el general Knox significaron que sus fuerzas fueron armadas, vestidas y abastecidas por los británicos: hasta agosto de 1919 el gobierno del Reino Unido gastó oficialmente 239 millones de dólares ayudando a los Blancos, aunque en su momento Winston Churchill calificó la cifra de "absurda exageración".

En los seis primeros meses de 1919 el Ejército Blanco obtuvo de los Aliados 1 millón de fusiles, 15.000 ametralladoras, 700 cañones, 800 millones de cartuchos y ropa y equipo militar, aunque es difícil saber que proporción de ese material acabó llegando al frente. La Legión Checa y las misiones militares británica, estadounidense, italiana y francesa defendían la retaguardia de Kolchak y mantenían abierta una ruta de suministro de 5.000 kilómetros, desde Vladivostok a Omsk, a lo largo del Transiberiano.

Las fuerzas blancas tomaron Ufa en marzo de 1919, y presionaron desde allí, tomando Kazán y aproximándose a Samara, a orillas del río Volga. Las sublevaciones anti-bolcheviques en Simbirsk, Kazan, Viatka y Samara facilitaron su avance. El recién formado Ejército Rojo demostró poca disposición para el combate, y se retiró permitiendo que los blancos avanzaran hasta una línea que se extiendía desde Glazov a Uralsk vía Orenburg. Kolchak dominaba por entonces un territorio de más de 300.000 km², habitado por 7 millones de personas. En abril, el alarmado Comité Ejecutivo Central de los bolcheviques hizo de la lucha contra Kolchak su primera prioridad. Sin embargo, según llegó el deshielo de primavera la posición de Kolchak degeneró: sus ejércitos habían avanzado más allá de sus líneas de suministros, que se estaban agotados y el Ejército Rojo estaba aumentando enormemente sus efectivos en la zona con al reclutamiento masivo de nuevas tropas.

Kolchak también había despertado la antipatía de sus posibles aliados, entre ellos la Legión Checa y la 5ª división de Fusileros Polacos. Se retiraron del conflicto en octubre de 1918, aunque siguieron presentes, ya que su nuevo líder, el francés Maurice Janin, consideraba a Kolchak un instrumento de los británicos y era favorable a los socialrrevolucionarios. Kolchak no pudo contar con la ayuda de los japoneses, que temían que los blancos puedierann interferir en su ocupación del Extremo Oriente de Rusia, y no sólo se negaron a ayudarlo, sino que crearon un estado tapón al este del lago Baikal bajo el control de los cosacos. Los 7000 soldados estadounidenses en Siberia tenían orden de ser estrictamente neutrales con respecto a los "asuntos internos de Rusia", limitándose a mantener el funcionamiento el ferrocarril transsiberiano en el Lejano Oriente. El comandante estadounidense, William S. Graves, se sentía desagrado por el gobierno de Kolchak, al que consideraba monárquico y autocrático, una opinión compartida por el entonces Presidente de los Estados Unidos, Woodrow Wilson.
[editar"> Derrota y muerte

Cuando las fuerzas Rojas lograron reorganizarse, los atacados fueron los hombres de Kolchak, ampliamente superados en número. Y en el otoño de 1918 grupos guerrilleros de campesinos anarquistas aparecieron en la región . Novoselov fue comandante de un grupo de decenas de combatientes cantando "La Marcha de los Anarquistas" y ondeando banderas rojinegras inscritas con el eslogan "La Anarquía es la Madre del Orden". El escritor Anatoli Shtirbul considera que un número significantivo de unos 140.000 combatientes revolucionarios en Siberia estuvieron bajo la influencia anarquista, que contribuyeron a hacer retroceder a Kolchak. A lo largo de 1919, los blancos perdieron rápidamente el terreno ganado. El ataque Rojo se inició a finales de abril en el centro de la línea Blanca, con el objetivo de tomar Ufa. La lucha fue feroz, ya que, a diferencia de antes, ambas partes lucharon con tenacidad. Ufa fue tomada por el Ejército Rojo el 9 de junio y ese mismo mes las fuerzas al mando de Tujachevski atravesaron los Urales. Liberados de las limitaciones geográficas de las montañas, los Rojos hicieron un rápido progreso, capturando Chelyabinsk el 25 de julio y obligando a las fuerzas Blancas del norte y el sur a retroceder para evitar quedar aislados. El Ejército Blanco volvió a establecer una línea defensiva a lo largo de los ríos Tobol e Ishim para detener temporalmente a los Rojos. Mantuvieron la línea hasta el mes de octubre, pero la constante pérdida por muertos o heridos fue más allá de la tasa de sustitución del Ejército Blanco. Reforzados, los Rojos rompieron el frente a través del Tobol a mediados de octubre, y para noviembre las fuerzas balncas retrocedían hacia Omsk en una masa desorganizada. Los bolcheviques estaban tan seguros de sus victoria que comenzaron a trasladar parte de sus fuerzas hacia el sur, para hacer frente a Antón Denikin.

Kolchak también estaba amenazado en otros sectores: los opositores locales comenzaron a agitar a la población, y el apoyo internacional comenzó a menguar, e incluso los británicos se decantaron por ayudar a Denikin. Gajda, destituido del mando del ejército del norte, organizó un abortado golpe de Estado a mediados de noviembre. Omsk fue evacuado el 14 de noviembre y el Ejército Rojo tomó la ciudad sin apenas resistencia, capturando grandes cantidades de municiones, casi 50.000 soldados y diez generales blancos. La consecuencia inmediata fue una avalancha de refugiados hacia el este, y una grave epidemia de tifus.

Kolchak había salido de Omsk el 13 rumbo a Irkutsk por el Transiberiano. Al atravesar una sección de la vía controlada por la Legión Checa fue detenido y desviado. Para diciembre su tren sólo había llegado a Nizhneudinsk. A finales de diciembre Irkutsk cayó bajo el control de un grupo de izquierdas (incluido el Partido Social-revolucionario), que privo a Kolchak del mando de inmediato. Al enterarse de estos hechos. el 4 de enero de 1920, anunció su renuncia, entregando su cargo a Denikin y pasando el control de sus restantes fuerzas en torno a Irkutsk al atamán cosaco Grigori Semenov, una elección particularmente desafortunada.

Al parecer, la Legión Checa prometió a Kolchak paso franco hasta la misión militar británica en Irkutsk. Pero ,en lugar de ello, fue traicionado y entregado a las autoridades izquierdistas de Irkutsk el 14 de enero. El 20 de enero el gobierno de Irkutsk entregó el poder a un comité militar bolchevique. El Ejército Blanco, ahora bajo el mando de Vladimir Kappel se apresuró para marchar sobre Irkutsk, mientras que Kolchak fue sometido a la investigación de una comisión de cinco hombres del 21 de enero al 6 de febrero. Tras la llegada de una orden de Moscú, fue sumariamente condenado a muerte junto con su Primer Ministro, Viktor Pepelyayev. Fueron ejecutados por un pelotón de fusilamiento en las primeras horas de la mañana y sus cuerpos fueron arrojados a un río local, el Ushakovka. Cuando el Ejército Blanco supo de su ejecución, se tomó la decisión de retirarse al este, en la llamada Gran marcha de los hielos siberianos. El Ejército Rojo no entró en Irkutsk hasta el 7 de marzo, y sólo entonces se hizo oficialmente pública la noticia de la muerte de Kolchak.
[editar"> La rehabilitación

Durante la era soviética Kolchak y los Blancos fueron considerados enemigos del pueblo, y su recuerdo denigrado. Sin embargo, tras la caída del régimen comunista ha habido una reivindicación de la figura de Kolchak y sus servicios en interés de la Madre Rusia. Oficialmente su memoria aún no ha sido rehabilitada, pero es probable que tras haber hecho lo propio con el Zar Nicolas II, Denikin, Kappel y otras víctimas de la guerra civil y dirigentes blancos, siga la de Kolchak. Por el momento ya se levantado varias estatuas y monumentos en honor de Kolchak en diversos puntos de la geografía rusa, entre ellas dos en San Petersburgo y una Irkutsk que tiene cinco metros de altura. En Moscú hay una placa de marmol con su efigie, en la calle Sadovnicheskaya, y otra calle que lleva su nombre. Otra estatua será inaugurada dentro de poco en Omsk.

La superproducción cinematográfica rusa elaborada en 2008 con el nombre de "Almirante (película)" es una apología de la figura de Kolchak y de su lucha contra el bolchevismo. Esta película ha batido todos los records de audiencia de la historia de la cinematografía rusa.

 це гарно - 15.08.2010 21:20
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

Псевдонім «Сталін» Йосип Джугашвілі вибрав собі 1912 року, перед цим змінивши близько тридцяти інших псевдонімів і партійних кличок[4">. Для найближчого оточення у нього була інша кличка — «Коба».
[ред."> Партійна діяльність
Джугашвілі-Коба-Сталін, фото 1912 р.

1898 року став членом РСДРП. У 1901—1902 роках член Тіфлісського, Батумського комітетів РСДРП. З 1901 року Сталін, перебуваючи на нелегальному положенні, організовував страйки, демонстрації, влаштовував збройні напади на банки, передаючи експропрійовані гроші «на потреби революції». У 1902 році в Батумі був вперше арештований. Засланець до Східного Сибіру, незабаром втік із заслання.

Після II-го з'їзду РСДРП (1903), що відбувся в Брюсселі і Лондоні, стався розкол партії на більшовиків і меншовиків. Сталін підтримав вождя більшовиків Леніна і за його дорученням приступив до створення мережі підпільних марксистських гуртків на Кавказі. Учасник революції 1905—1907. У грудні 1905 року делегат 1-ої конференції РСДРП (Таммерфорс).

У 1906–1907 роках Йосип Сталін брав участь в організації низки експропріацій в Закавказзі. У 1907 році був одним з керівників Бакинського комітету РСДРП. З 1902 по 1913 рік Сталін шість разів піддавався арештам і висилкам, чотири рази тікав. У 1912 році увійшов до складу Російського бюро ЦК РСДРП.
[ред."> Жовтневий переворот

Під час Лютневої революції (1917) Сталін повернувся до Петрограду і у травні був кооптований до Політбюро ЦК. З березня 1917 року брав участь в підготовці і проведенні Жовтневого перевороту: входив до складу Політбюро ЦК РСДРП(б), був членом Військово-революційного центру по керівництву збройним повстанням.

До приїзду Леніна з еміграції був одним з керівників ЦК РСДРП і Петербурзького комітету партії більшовиків. У 1917 році — член редколегії газети «Правда», Політбюро ЦК партії більшовиків, Військово-революційного центру. Спочатку Сталін підтримував Тимчасовий уряд. По відношенню до Тимчасового уряду і його політики виходив з того, що демократична революція ще не завершена, і скидання уряду не є практичним завданням. Проте потім приєднався до Леніна, який виступав за перетворення «буржуазно-демократичної» лютневої революції на пролетарську соціалістичну революцію.

14 — 22 квітня був делегатом I загальноміської конференції петроградських більшовиків. 24 — 29 квітня на VII Всеросійській конференції РСДРП(б) виступив в дебатах по доповіді про теперішній момент, підтримував погляди Леніна, виступив з доповіддю з національного питання; обраний членом ЦК РСДРП(б).

У травні — червні був учасником антивійськової пропаганди; був одним з організаторів перевиборів Рад і в муніципальної кампанії в Петрограді. 3 — 24 червня брав участь як делегат I Всеросійського з'їзду Рад робочих і солдатських депутатів; був вибраний членом ВЦИК і членом Бюро ВЦИК від фракції більшовиків. Також брав участь в підготовці демонстрацій 10 і 18 червня; опублікували низку статей в газетах «Правда» і «Солдатська Правда».

Зважаючи на вимушений відхід Леніна в підпіллі Сталін виступив на VI з'їзді РСДРП(б) (липень — серпень 1917) із звітною доповіддю ЦК. На засіданні ЦК РСДРП(б) 5 серпня був вибраний членом вузького складу Центрального комітету. У серпні — вересні головним чином вів організаційно-журналістську роботу. 10 жовтня на засіданні ЦК РСДРП(б) проголосував за резолюцію про збройне повстання, був вибраний членом Політичного бюро, створеного «для політичного керівництва на найближчий час».

У ніч на 16 жовтня на розширеному засіданні ЦК виступив проти позиції Л.Б.Каменєва і Г.ЕЗінов'єва, які проголосували проти рішення про повстання; був вибраний членом Військово-революційного центру, у складі якого увійшов в Петроград ВРК.

24 жовтня (6 листопада), після розгрому юнкерами друкарні газети «Рабочий Путь», Сталін забезпечив вихід газети, в якій опублікував редакційну статтю «Що нам потрібне?» із закликом до скидання Тимчасового уряду і заміни його Радянським урядом, вибраним представниками робочих, солдатів і селян. Того ж дня Сталін і Троцький провели нараду більшовиків — делегатів 2-го Всеросійського з'їзду Рад РСД, на якому Сталін виступив з доповіддю про хід політичних подій. У ніч на 25 жовтня (7 листопада) брав участь в засіданні ЦК РСДРП(б), який визначив структуру і найменування нового радянського уряду.радянського уряду.
[ред."> Громадянська війна

Після Жовтневого перевороту ставеном радянського уряду як народний комісар у справах національностей (1917 — 1923). У роки громадянської війни Сталін входив до складу очолюваної Левом Троцьким Революційної Військової Ради республіки, а з квітня 1922 року став генеральним секретарем ЦК РКП(б). Своїй кар'єрі у партії Сталін завдячує Володимирові Леніну. Як і Ленін, Сталін цікавився національним питанням і написав працю «Марксизм і національне питання» (1913 рік). Сталін продовжував близьке співробітництво з Леніним і після 1917 року, але не без конфліктів. Після обрання Сталіна генеральним секретарем ЦК РКП(б) Ленін застерігав партію від зосередження влади в руках Сталіна. На посаді генерального секретаря Сталін розбудував партійний апарат й спирався на нього як на керівну політичну силу. Завдяки цьому Сталін розгромив у 1920-их pp. спершу ліву опозицію, очолювану Львом Троцьким, а пізніше праву — Миколи Бухаріна, О. Рикова та ін. Наприкінці 1920-их років Сталін поступово відмовився від концепції світової пролетарської революції і висунув теорію про «побудову соціалізму в одній країні», на основі якої проголосив ліквідацію НЕП і розпочав політику прискореної індустріалізації країни на базі суцільної колективізації шляхом пограбування села, із застосуванням терору. Прискорена індустріалізація призвела до порушення економічної рівноваги і руїни всього народного господарства. Щоб утримати населення в покорі, Сталін посилив терор системою концентраційних таборів, кількість в'язнів у яких досягла 10 млн. Разом з тим Сталін розбудував каральний апарат від первісної ЧК через ҐПУ й НКВС, сприяв возвеличенню себе як «безпомилкового вождя», «вірного ленінця», «батька народів» тощо. Запобігаючи можливій опозиції, Сталін запровадив терор і в самій партії; внаслідок чисток і так званих «московських процесів» 1936 — 1938 з ВКП(б) виключено майже половину її членів; 139 членів ЦК було розстріляно (зокрема, більшість членів уряду та Політбюро), із 1 966 делегатів XVII-го з'їзду партії (1934 рік) до XVIII з'їзду (1939 рік) 1 108 було заарештовано. В армії ліквідовано більшість вищого і старшого командного складу.

Посилення терору супроводжувалося централізацією влади шляхом звуження прав національних республік; прославленням російського народу як «першого серед рівних», відновленням традицій Російської Імперії, обвинуваченням неросійських діячів у «буржуазному націоналізмі»; в наслідок чого у державно-партійному апараті дедалі більшої сили набирали російські великодержавні імперські елементи.

У більшовицькій партії Сталіна вважали знавцем національного питання, в якому він у цілому був послідовником Леніна, підкреслюючи «право націй на самовизначення аж до відокремлення», але з тим, щоб до відокремлення справа ніколи не дійшла. Після революції він підкреслював Другу частину ленінської формули: збереження неподільності імперії. Уже 1920 року Сталін був проти «відділення окраїнних областей» (України, кавказьких країн тощо) — джерела сировини, палива і харчових запасів для «Центральної Росії». У грудні 1922 року при створенні СРСР він пропонував, замість рівноправного союзу «суверенних республік», т. зв. автономізацію (див. Національна політика КПРС). Але тоді ще були сильні відцентрові тенденції в національних республіках і перемогла концепція СРСР з залишенням керівної ролі в ньому за РРФСР. Сталін скористався з цього і поступово звів нанівець декларовані в конституціях права національних республік. Сталін спирався на російські шовіністичні елементи в державно-партійному апараті, але й став у їхніх руках знаряддям відбудови імперії. Проти цього виступив Микола Скрипник вже на XII з'їзді партії 1923 року, засуджуючи русофільство партійного апарату. Особливий наголос Сталін поставив на переслідуванні національного руху в Україні як найбільшій республіці, що стояла на перешкоді його централістичним планам. У листі до Лазара Кагановича 1926 року застерігав проти національних тенденцій у КП(б)У (Микола Хвильовий, Олександр Шумський та інші); цим листом датується початок розгрому українського відродження, етапами якого були заслання української інтелігенції на Соловки, «процес Спілки Визволення України» та ін. Найтяжчого удару Сталін завдав Україні у роки колективізації; 1933 року за його прямими вказівками було змінено політику хлібозаготівель, що призвело до загибелі від голоду кількох мільйонів українських селян. Водночас було винищено національно свідомі кадри української інтелігенції, на яких було покладено провину за Голодомор. На XVII з'їзді КПРС (26 січня 1934) Сталін засудив націоналістичний ухил Миколи Скрипника, стверджуючи, що небезпечнішим для СРСР є місцевий, а не «великоросійський націоналізм». Сталінський терор першої половини 30-их pp. перейшов у «єжовщину», коли було винищено понад третину кадрів КП(б)У разом з її верхівкою. У міжнародній політиці Сталін використовував Комінтерн в інтересах СРСР, а також для контролю над комуністичними партіями та ліквідації національних антибільшовицьких прагнень у них. Наприкінці 30-их p. стало зрозуміло, що сталінський соціалізм — це побудований на визиску безправного робітництва і селянства державний капіталізм, економіка якого, завдяки знеособленню централізованого управління і відсутності приватної ініціативи, перебувала в хронічній руїні, а в зовнішній і внутрішній політиці Сталін почав повторювати політику російських царів. Зокрема у зовнішній політиці він повернувся до традиційного засобу російського самодержавства затьмарювати внутрішні труднощі зовнішньою експансією.
[ред."> До вершини влади

Детальніше: Сталінізм

До середини 1930-х років Сталін сконцентрував в своїх руках всю повноту державної влади і фактично став одноосібним вождем радянського народу. Інші більшовицькі лідери — Троцький, Зінов'ев, Каменєв, Бухарін, Риков і іншими, що входили в антисталінську опозицію, були поетапно виключені з владної комуністичної партії, а потім фізично знищені як «вороги народу». У другій половині 1930-х років в країні встановився режим жорстокого терору, який досяг апогею в 1937–1938 роках. Пошук і знищення «ворогів народу» торкнулися не тільки найвищих партійних органів і армії, але і широких шарів радянського суспільства. Мільйони радянських громадян за надуманими, бездоказовими звинуваченнями в шпигунстві, шкідництві, саботажі були репресовані; заслані в табори або страчені в підвалах НКВД.
[ред."> Пакт Молотова-Ріббентропа

Детальніше: Пакт Молотова-Ріббентропа

1939 року було укладено таємний додаток до договору про ненапад між СРСР та гітлерівською Німеччиною, який отримав назву Пакт Молотова-Ріббентропа. Йому передувала довга передісторія і тонка політично-дипломатична гра в передвоєнній Європі і світу. Гітлер маючи нестримні бажання німецького реваншу після Першої світової війни, розумів, що напад на Польщу, який був необхідний Гітлеру задля обєднання всіх німецьких етнічних територій, може перерости у протистояння з демократіями Європи, або навіть у війну. До війни проти Франції і Великобританії восени 1939-ого року Гітлер готовий не був. Ще більше Гітлер не був готовий до війни на 2 фронти, що означало б несумнівну капітуляцію Німеччини. Тому йому надзвичайно важливо було вкласти договір зі Сталіном. Сталін же був зі своєї сторони теж дуже зацікавлений в постанні спільних кордонів СРСР з Німеччиною. Вони мала стати коридором комунізму з Росії і її колоній в Європу західну(див. Експорт революції). Ним визначався розподіл зон впливу обох держав у Східній Європі у випадку теріторіально-політичних змін. Основним результатом пакту став поділ країн Східної Європи між Німеччиною та СРСР: розділ Польщі (1939), приєднання до СРСР балтійських країн (1940), війна з Фінляндією (за що СРСР було виключено з Лігі Націй як агресора) і анексія Буковини і Басарабії у Румунії (1939 — 1940 рр.) є продовженням політики "Світової революції", і підготовкою до майбутньої війни з Німеччиною.

Цікавий факт: за пунктами Пакта "Молотова-Рібентропа", Литва відходила в сферу німецьких інтересів, так само і Румунія мала лишатись недоторканною. Але Сталін проігнорував домовленності і влітку 1940 року Литва була майже без боротьби окупована Червоною Армією. Стосовно Північної Буковини і Бесарабії, які були анексовані в наступний рік після підписання, то це була помилка Сталіна. Справа в тому, що Гітлер повністю залежав від румунської нафти, що видобувалась в Плоєшті. Після анексій 1940-го року, сталінська бомбардувальна авіація разом зі штурмовими десантними корпусами вже безпосередньо загрожували цим нафтосховищам. Деякі історики вказують, що саме це переконало Гітлера почати підготовку до війни проти Радянського Союзу.

Деякі фахівці вважають, що основною метою укладення договору з боку СРСР було втягнення європейських держав у війну і після їхнього виснаження, внаслідок військових дій, захоплення їх та приєднання до Радянського Союзу, як союзних республік (тобто продовження ідеї Леніна про «світову революцію»). Так, на підготовку наступальної війни СРСР проти фашистської Німеччини у 1941 році вказує те, що Червона армія стягнула війська, артилерію й авіацію до західних кордонів Радянського Союзу. Однак внаслідок випереджаючого удару Гітлера у червні 1941 року СРСР зазнав важких поразок у першій фазі війни. У тому й числі завдяки допомозі союзників, а також коштом мільйонних людських втрат тоталітарна система Сталіна вийшла переможцем з Другої світової війни. У кінці війни Сталін брав участь у конференціях з лідерами США і Великобританії у Тегерані, Ялті й Потсдамі і домігся такого перерозподілу світу, наслідком якого СРСР фактично приєднав нові території в Східній Європі та на Далекому Сході і утворив блок сателітних країн, де силоміць була встановлена комуністична влада.
[ред."> Велика Вітчизняна війна

З початком Великої Вітчизняної війни Сталін зосередив в своїх руках всю політичну і військову владу як Голова Державного Комітету Оборони (30 червня 1941 – 4 вересня 1945 року) і Верховний Головнокомандувач Збройними силами СРСР. Одночасно він зайняв пост народного комісара оборони СРСР (19 липня 1941 – 15 березня 1946 року; з 25 лютого 1946 року – народний комісар збройних сил СРСР) і брав безпосередню участь в складанні планів військових операцій.

У роки війни Йосип Сталін разом з президентом США Рузвельтом і прем'єр-міністром Великобританії Черчиллем був ініціатором створення антигітлерівської коаліції. Він представляв СРСР на переговорах з країнами–учасницями антигітлерівської коаліції (Тегеран, 1943; Ялта, 1945; Потсдам, 1945).

Після закінчення війни, в ході якої Радянська армія звільнила велику частину країн Східної і Центральної Європи, Сталін став ідеологом і практиком створення «світової соціалістичної системи», що з'явилося одним з головних чинників виникнення «холодної війни» і військово-політичного протистояння між СРСР і США.

27 червня 1945 року Сталіну було присвоєно звання Генералісимуса Радянського Союзу.
[ред."> Повоєнний період

19 березня 1946 року, в ході перебудови радянського урядового апарату, Сталін був затверджений Головою Ради Міністрів СРСР і міністром збройних сил СРСР.

Після війни займався відновленням народного господарства країни, зруйнованого війною, приділяючи увагу підвищенню обороноздатності Радянського Союзу і технічному переозброєнню армії і флоту. Був одним з головних ініціаторів здійснення радянського «атомного проекту», що сприяв перетворенню СРСР на одну з двох «супердержав».

По війні Сталін стимулював посилення великодержавного націоналізму російського народу, який присвоїв собі месіаністичну роль «визволителя» і «старшого брата» інших народів. Супроти деяких малих народів СРСР Сталін з помсти за поразки першого періоду війни застосував політику національної дискримінації і геноциду, включно до виселення з їх територій (німці Поволжя, кримські татари, чеченці, інгуші, калмики). «Українці уникли цієї долі тому, що їх було занадто багато, і не було місця, куди їх виселити» (Микита Хрущов). У 1945 — 50 Сталін жорстоко розправився з рухом опору на Західній Україні й у Литві, вислав мільйони тих, що побували в німецькому полоні, й цивільного населення до концентраційних таборів. По війні посилив регламентацію культурного життя, загострив русифікаційний курс у неросійських республіках, що увійшло в історію під назвою «Ждановщина». Під наглядом Сталіна офіційна історична наука змінила орієнтацію з критики політики Російської Імперії на похвали російським царям та виправдання їх колоніальних завоювань як явища «прогресивного».
Перша шпальта газети "СВОБОДА" про смерть Й. Сталіна

Сталін зосередив і формально всю владу в своїх руках (від 1941 — голова уряду, нарком оборони і головнокомандувач збройних сил СРСР, від 1945 зі званням генералісимуса), пишався порівнюванням його з царем Іваном IV і Петром І. Безоглядно жорстокий диктатор, Сталін, базуючись на традиціях російського самодержавства, створив тоталітарну диктатуру на зразок східних деспотій, усюди бачив змови, попереджаючи їх кривавим терором. Останнім у задумі Сталіна було винищення єврейства, розпочате під гаслом боротьби проти «безрідних космополітів», але довершенню цієї акції перешкодила його смерть.

Сталін не був теоретиком, незважаючи на томи його «повного зібрання творів», і під сталінізмом розуміють не доктрину, а створену Сталіним монопартійну диктатуру, практику поліцейського терору з показовими судами і самообвинуваченнями, з концентраційними таборами, безжальною ліквідацією противників (часто уявних), народовбивством, безконтрольною диктатурою «вождя» партії, якій підпорядковано законодавчу, виконавчу і судову владу в централізованій радянській державі.
[ред."> Оцінка спадщини

По смерті Сталіна на XX з'їзді КПРС (1956) частково засуджено так званий «культ особистості», однак не розкрито всіх злочинів сталінського режиму. На XXII з'їзді (1961) критику продовжено — ухвалено забрати забальзамоване тіло Сталіна з ленінського мавзолею і поховати під Кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, області, вулиці, площі, що носили його ім'я, знищити його пам'ятники, побудовані за життя. Цей період історії СРСР отримав назву Хрущовська відлига. Але з приходом до влади Леоніда Брежнєва (1964) відбувається поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, примусова русифікація, вмотивована теорією так званого радянського народу, відродження «культу особистості» (Леоніда Брежнєва) тощо.

За часів Михайла Горбачова та Бориса Єльцина було багато зроблено для виправдання людей, засуджених при Сталіні, висвітленя численних злочинів сталінського режиму та їх офіційного засудження. У середині 2000-х років в Росії ім'я Сталіна пережило вже другу реабілітацію, коли у методичних матеріалах до шкільних підручників з історії його було названо «найбільш ефективним менеджером Росії».

2 квітня 2009 Європейський Парламент ухвалив рішення про вшанування жертв Сталінізму та Нацизму щороку 23 серпня в Європейський день пам'яті жертв Сталінізму та Нацизму.[5"> ОБСЄ також ухвалила декларацію про підтримку вшанування пам'яті жертв тоталітаризму 23 серпня.[6"> В резолюції ОБСЄ зазначено, що Європа «зазнала два потужних тоталітарних режими, Нацистський та Сталінський, які принесли геноцид, порушення прав та свобод людини, воєнні злочини та злочини проти людства», та закликала членів ОБСЄ зайняти «спільну позицію проти всіх форм тоталітарної влади незалежно від ідеологічної основи» та засудила «героїзацію тоталітарних режимів, включаючи проведення публічних демонстрацій з метою героїзації Нацистського або Сталінського минулого».

13 січня 2010 року Київський Апеляційний суд визнав Сталіна винним в організації геноциду 1932—1933 років на території України[7

 точики - 15.08.2010 21:23
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

Карл Маркс дар оилаи ҳуқуқшинос ба дунё омадааст. Ў дар шаҳри Трир ба дунё омадааст. Падараш, Ҳенрих (Гиршел) Маркс (Heinrich Marx), ва модаран, Генриетта Пресбург (Пресборк), аз авлоди раввинҳо мебошанд.

Солҳои 1830—1835 дар гимназияи шаҳри Трир таҳсил кардааст ва онро дар синни 17-солагӣ бо баҳои аъло хатм намудааст. Соли 1836 бо Ҷенни фон Вестфален (Jenny von Westphalen) хонадор шудааст.Баъд аз хатми гимназия, Маркс ба донишгоҳи шаҳри Бонн ва баъдтар шаҳри Берлин дохил мешавад. Дар ин ҷо ў илми ҳуқуқро меомўзад, вале баъдтар шуғли дўстдоштааш таъриху фалсафа мегарданд.
Карл Маркс
[вироиш"> Ҳаёт ва фаъолият то соли 1849

Соли 1841 Карл Маркс донишгоҳро бо ҳимояи рисола оиди фалсафаи Эпикурхатм намуд. Маркс он замон пайрави фалсафаи идеалистии Гегел буд. Дар Берлин ў ба маҳфили навгегелчиён (Бруно Бауэр ва ғ.) пайваст.

Баъд аз хатми донишгоҳ Маркс Боннро чун ҷои истиқомат интихоб кард, бо умеди он, ки дар донишгоҳи ин ҷо профессор шавад. Вале сиёсати реаксионии ҳукумат ўро водор сохт, ки аз вазифаи устодии донишгоҳ даст кашад. Солҳои 1842—1843 Карл Маркс дар рўзномаи Rheinische Zeitung шаҳри Кёлнба ҳайси рўзноманигор ва муҳаррир кор кард. Дар аввал, Маркс барои барҳамдиҳии сензура баромад мекард, вале баъдтар ў ба танқиди ошкорои ҳукумат гузашт (бисёр мақолаҳои ў аз тарафи сензура манъ карда мешуданд ё таҳрир меёфтанд). Ҳукумат моҳи марти соли 1843 рўзномаро баст, ҳарчанд ки Маркс муҳаррир набуд. Кор дар матбуот ба Маркс нишон дод, ки ў фанни иқтисодиёти сиёсиро хуб намедонад ва ў бо тамоми ғайрату кўшиш ба омўзиши он машғул шуд. Ў, инчунин, кори рўзноманигориро низ давом дод.

Маркс соли 1843 ба ашрофзодадухтар Ҷенни фон Вестфален, ҷияни сарвари ширкати Phillips хонадор мешавад. Оилаи ҷавон ба Париж меояд, ки дар он ҷо Маркс бо Генрих Гейне ва Фридрих Энгелс шинос мешавад. Маркс бо Энгелс то охири умраш ҳамкорӣ мекунад.

Соли 1845 аз Париж бадарға мешавад ва монанди Энгелс ба Брюссель мекўчад. Дар он ҷо онҳо асари «Идеологияи олмонҷ»-ро таълиф мекунанд, ки фалсафаи Гегел ва навгегелчиёнро танқид мекард. Баҳори соли 1847 Маркс ва Энгелс узви ҷамъияти махфии «Иттиҳоди коммунистон» — ҷамъияти муҳоҷирони олмонҷ, ки бо онҳо Маркс дар Лондон шинос шуда буд, гардиданд. Бо супориши ин ҷамъият, онҳо «Манифести Ҳизби Коммунист»-ро тартиб доданд, ки он 21 феврали соли 1848 чоп шуд.

Вақте ки инқилоби феврали соли 1848 ба амал омад, Марксро аз Белгия бадарға карданд. Ў ба Париж баргашт ва аз он ҷо боз баъд аз инқилоби моҳи март ба Олмон ба Кёлн рафт.
[вироиш"> Зиндагӣ дар Лондон

Карл Маркс был 16 майи соли 1849 аз Олмон ронда шуд. Маркс аввал бо оилааш ба Париж рафт, вале аз он ҷо низ баъд аз намоиши 13 июни соли 1849 бадарға шуда, роҳи Лондонро пеш гирифт ва дар ин ҷо то охири умр иқомат намуд.

Шароити ҳаёти оилаи Маркс дар муҳоҷират хеле вазнин буд. Агар кғмаки пулии доимӣ аз тарафи Энгелс ва мақоланависӣ дар рўзномаҳо намебуд, Маркс натанҳо навиштани китоби «Сармоя»ро тамом намекард, балки аз гуруснагӣ мемурд. Дар ин даврон асарҳои асосии бахшида ба иқтисодиёт навиштаи ў таълиф ёфтаанд.
Карл Маркс

Соли 1864 Маркс организовал «Созмони байналмилалии коргаро»-ро таъсис дод, ки (International Workingmen’s Association, баъдтар номи Интернатсионали Якумро гирифт).

Дар ибтидо созмон аз анархистҳо, трэйдюнионистҳои бритониёвӣ, сотсиалистҳои фаронсавӣ ва ҷумҳурихоҳони итолиёвӣ иборат буд. Баъдтар ихтилофи назар байни Маркс ва пешвои анархистҳо Михаил Бакунин боиси аз созмон ҷудошавии анархистон гардид. Дар соли 1872, баъд аз шикасти Коммунаи Париж Интернатсионали Якум ба Ню-Йорк кўчид, вале пас аз чаҳор сол дао соли 1876 он барҳам дода шуд. Кўшишҳои дубора барқарорсозии созмон дар солҳои минбаъда бенатиҷа анҷом ёфтанд. Вале Интернатсионали Дуюм, ки ба он аксари ҳизбҳои ҳукмрони Инглистон, Фаронса, Олмон, Испониё ва дигар мамолики аъзои Иттиҳоди Аврупо дохиланд, соли 1889 баъд аз 6 соли вафоти бунёдгузори Интернатсионали Якум таъсис ёфт.

Соли 1867 ҷилди аввали «Сармоя» рўи чопро дид.

Карл Маркс соли 1883 дар синни 64-солагӣ дар Лондон вафот кардаааст ва дар қабристони «Highgate-Cemetery» дафн шудааст. Ҷилдҳои охирини «Сармоя» аз тарафи Энгелс баъд аз марги Маркс чоп шуданд.

 GJ ELVEHNCRB - 15.08.2010 21:25
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

Ленин вордскиз 10-тӥ (22) апреле 1870-тӥ арын Симбирск городын (туала нимыз Ульяновск). Атаез – Илья Николаевич - дышетӥсь, егит дыръяз удыссэ мытӥз пичи классъёсты дышетӥсь бордысен, бӧрысь кивалтӥз Самара губерниысь калык училищеосын, дворян ним басьтӥз (улонысь кошкиз 1886-тӥ арын). Анаез – Мария Александровна Бланк – эмъясьлэн нылыз, дышетскиз дораз, кӧня ке кунгожсьӧр кылын вераськыны быгатӥз, роялен шудӥз, трос лыдӟиськиз. Владимир семьяысь куать нылпи пӧлысь куинетӥез вал. Ульяновъёс ог-огзэс валаса, туж тупаса улӥзы.

Школаын дышетскыкуз ик, Володя шӧдыны кутскиз со вакытысь обществолэсь шекъёссэ. Сочинениосаз но таӵе мылкыдъёссэ шараяз. Александр агаез, калык бугыръяськонъёсы пыриськемез бере, 1887-тӥ арын казнить каремын вал. Сое янгыше уськытӥзы эксэез виёнэ пыриськемез понна. Агайзэ быдтон Володялэсь сюлэмзэ бугыртӥз, улон шоры учконъёссэ воштӥз. Со дырысен Владимир пумит султӥз со вакытысь кунлэн радлыкезлы. 1887-тӥ арын со пыриз Кузонысь университетлэн юридической люкетаз. Соку ик со пыриськыны кутскиз студентъёслэн огазеяськонзылэн ужаз - режимлы пумит мынӥсьёслэн радазы. Но таӵе студентъёсты, пӧлазы Владимир Ульянов но, ӝоген кырме полиция. Декабре 1887-тӥ арын сое университетысь улляло, келяло анаезлэн вордскем юртаз. Отын сое полиция чакла, Владимир азьланьтэ ас понназ дышетсконзэ. 1888-тӥ арын Владимирлы луонлык усьтӥськиз нош ик Кузонэ берытскыны. Отын со тодматскиз Карл Маркслэн ужъёсыныз, озьы пыриськыны кутскиз марксистъёслэн кружоказы. Та дырысен В. Ульянов калык бугыръяськонъёслы дур басьтэмысь дугдэ, сюлэмаз-йыраз пыӵало Маркслэн ужъёсыз.

Бӧрысь со улыны выжиз Самарае, отын но сое чаклаз полиция. Уксё поттӥз нимаз урокъёс сётъяса. 1891-тӥ арын со экстерн амалэн Санкт-Петербургысь университетэ кун экзаменъёссэ сётӥз. 1892-тӥ - 1893-тӥ аръёсы В. Ульянов тыршиз Самараысь присяжной судьялэн юрттӥсез луыса. Отын кылдытэ марксист кружок, ӟуч кылэ берыктэ Карл Маркслэсь Коммунист партилэсь Манифестсэ.

1893-тӥ арын улыны каръяське Санкт-Петербурге. Отын тырше юрист луыса. Ачиз но валатэк кыле Петербургысь марксистъёслэн азьветлӥсьсы чотын луэмзэ. Ӝоген В. Ульяновез полиция кырме но кунгож сьӧры келя, отын со тодматске Россиысь марксистъёслэн кичӧлтӥсеынызы Георгий Плехановен. 1895-тӥ арын В. Ульянов Россие берытске, Питерысь вань марксист кружокъёсты огинэ герӟа - озьы кылдытэ «Рабочей классэз зӥбонлэсь мозмытонъя нюръяськон» огазеяськонзэ. Сое нош ик полиция кырме но пытсэт сьӧры келя. Ӝоген сое куинь арлы келяло Сибире, Шушенское черкогуртэ. Отын 1898-тӥ арын кузпалъяське Надежда Крупскаяен, соин со тодматскиз вал Петербургысь кружокъёсы пыриськыкуз.

Ссылкаын дыръяз но со азинтэ революционер ужзэ. 1897-тӥ арын поттэ «Капитализмлэн Россиын азинскемез» ужзэ, со пыр со ченгеше народникъёслэн улон шоры учкеменызы. Отын ик вортэ, Россиын буржуазной революция тани-тани бугырскоз шуыса.

Ссылкаын улэмез бере мылкыд каре кунгож сьӧры потыны. Кӧня ке дыр ӵоже улэ Мюнхенын, Лондонын, Женеваын. Отысь эшъёсыныз - Вера Засуличен, Юлий Мартовен, Георгий Плехановен, Павел Аксельродэн - огазе кариськыса, поттыны кутско «Искра» газет. 1901-тӥ арысен аслыз выль ним малпа - Ленин, ужъёссэ та нимтулэн тодмостыны кутске. РСДРП-лэн Брюссельын ортчем кыкетӥ съездэз Ленинэз но эшъёссэ кык «бурдлы» люкиз - большевикъёс (Ленин пала дурбасьтӥсьёс) но меньшевикъёс (соослы пумит султэмъёс).

1905-тӥ - 1907-тӥ аръёсы - Буржуазно-демократической революция мынон вакытэ - Ленинлы Россие берытскыны луонлык кылдэ. Отысь эшъёссэ со пролетариатлы но крестьянъёслы дурвайыны косэ, мылкыдзэс бугыртэ. Но революция Ленин малпамъя уг радъяськы, солы нош ик кунгож сьӧры берытсконо луэ. Озьы ке но Россиен кусыпъёссэ уг ышты, лушкем пыриське Кун Думалэн ужаз. РСДРП-ын нош ик бугыръяськонъёс кутско. Одӥг ласянь Лев Троцкий - пӧртэм партиослэн возиськемзылы дурбасьтӥсь, мукет ласянь - Ленин, большевикъёслэсь партизэс (асьсэ печать ёзэнызы - «Правда» газетэн) кылдытон сярысь сюлмаськись.

Калык пӧлын радикализаия мынон вакытэ большевикъёслэн данзы ӝутскиз. 1917-тӥ арын, Советъёслэн нырысетӥ съездазы вераськыкуз, Ленин пусйытэк ӧз кельты большевикъёслэн власте вуэмзы сярысь. 1917-тӥ арын сентябрь толэзе Ленин малпанэ вуиз: воштӥськонъёслы дыр вуиз. Октябре Петроградэ интыяськем Временной правительство кушкатэмын вал. Советъёслэн кыкетӥ съездазы кылдытэмын калык комиссаръёслэн кенешсы (СНК), соин кивалтонэз оскизы В. Ленинлы.

1918-тӥ арын Ленин тыршиз большевикъёслэсь властьсэс юнматон бордын. Но эсеръёс, паллян кужымъёс но анархистъёс Ленинлы кивалтыны эрик сётыны ӧз дыртэ. 30-тӥ августэ сое виыны турттон учыр вал - Большевикъёслэн Москваысь комитетсылэсь юртсэ пуштытӥзы. Но Ленин сӧсырмыны ӧз сюры. Таӵе учыр бӧрсьы Ленин мытӥз правительственный террор нимаськись ужрадэз - большевикъёслы пумит мынӥсьёсты кырмылыны но быдтыны ӧдъязы.

1922-тӥ арын Ленинлэн тазалыкез инсультэн йырин лябӟиз. Кема дыр ӵоже эмъяськоно луиз, нош ар пумын - декабре - солэн йыраз нош ик вирсэрез пуштӥз. Солы тазалыкез сэрен Кремльысь кошконо луиз. 21-тӥ январе 1924-тӥ арын со улонысь кошкиз. Мугорыз утиське Мускоысь Кремль азьын сылӥсь мавзолейын.

 ПО ЧУВАШСКИ - 15.08.2010 21:27
 Opera/9.10 (Windows NT 5.1; U; MRA 5.5 (build 02790); ru)

Ленинра темиçе халăх юнĕ юхнă — вырăс, калмăк, чăваш, еврей, нимĕç тата швед.

Владимир Ильичăн асатти, Николай Васильевич Ульянов, чăваш, Чулхула кĕперни крепăç хресченĕ. Аçтăрхан куçса кайса çĕвĕç-ал ăстаçи ĕçĕпе пурăннă. Çитĕнсе çитнĕ çын Анна Алексеевна Смирновăна (ашшĕ калмăк пулнă, амăшĕ — вырăс, пулас) качча илнĕ.
Ленинăн йăх йĕркин йывăççи[1">

┌──Григорий Ульянин
┌──Никита Григорьевич Ульянин
┌──Василий Никитович Ульянин
┌──Николай Васильевич Ульянов (Ульянин)
│ └──Анна Симеоновна Ульянина
┌──Илья Николаевич Ульянов (1831—86)
│ │ ┌──Лукьян Смирнов
│ │ ┌──Алексей Лукьянович Смирнов
│ └──Анна Алексеевна Смирнова

Владимир Ильич Ульянов(1870-1924)

│ ┌──Мошка Ицкович Бланк
│ ┌──Александр Дмитриевич (Израиль) Бланк
│ │ └──Мириам Бланк
└──Мария Александровна Бланк (1835—1916)
│ ┌──Юган Готлиб (Иван Фёдорович) Гросшопф
└──Анна Ивановна Гроншопф
│ ┌──Карл Рейнгальд Эстедт
│ ┌──Карл Фредерик Эстедт
│ │ └──Беата Элеонора Ниман
└──Анна Беатта (Анна Карловна) Эстедт
│ ┌──Карл Борг
└──Анна Кристина Борг
│ ┌──Симон Новелиус
└──Анна Бригитта Новелиа
└──Екатерина Аренберг

Илья Николаевич Ульянов çуралнă çул Николай Васильевич Ульянов 60 çула кайнă. Николай Васильевич вилсен Ильяна Василий Никитович Ульянов пиччĕшĕ пăхса çитĕнтернĕ, вăлах Ильяна пĕлӳ пухса Хусан университечĕн физикă-математика факультетне кĕме пулăшнă. Университетран 1854 çулта вĕренсе тухсан Илья Николаевич Ульянов Пензăра тата Чулхулара гимназисенче, институтсенче тата училищăсенче математикăпа физикăна вĕрентет, 1869 çултанпа Чĕмпĕр кĕпернин халах училищисен инспектăрĕ тата ертӳçи пулса ĕçлет. Таса Улатимĕрĕн III-мĕш степеньлĕ орденне тивĕçсен, Ленин ашшĕне 1882 çулта кăнарлă дворян ятне панă.

Владимир Ильичăн кукаçи Александр Дмитриевич Бланк (Христос тĕнне кĕриччен Израиль Мойшевич Бланк) пулнă.
[тӳрлет"> Çамрăклăх. Революци ĕçлевне пуçлани
Чĕмпĕр гимназинчен вĕренсе тухнă Владимир Ульянов. 1887 çул.

1879—1887 çулсенче Чĕмпĕр гимназинче вĕреннĕ. 1887çулта Ленин ылтăн медальпе гимназирен вĕренсе тухса Хусан университечĕн юридици факультне вĕренме кĕрет, анчах ăна студентсен пăлхавĕсене хутшăннăшăн Хусан кĕпернинчи Кукушкă ялне тăванĕсем патне кăларса яраççĕ. Пиччĕшне Александра 1887 çулта Халăх ирĕк кăмăлĕ ушкăнĕн революци ĕçлĕхне хутшăннăшăн айăпласа çакса вĕлереççĕ. Çакăн хыççăн Владимир Ульянов хăйĕн паллă сăмахĕсене калать: «Эпир урăх çулпа кайăпăр». 1888 ç. кĕркунне Владимир Ильича Хусана таврăнма ирĕк параççĕ. Кунта вăл Н. Е. Федосеев йĕркеленĕ марксисчĕсен ушкăнĕн пухăнăвĕсене çӳреме тытăнать, К. Маркс, Ф. Энгельс, Г. В. Плеханов ĕçĕсене вуласа тĕпчет. Маркспа Энгельсăн кĕнекисем Ленинăн ăс-тăн курăмлăхĕн аталанăвĕнче никĕс хураççĕ — çапла вăл шантаруллă марксист пуласа тăрать. 1889 çулхи кĕркунне Ульяновсен çемйи Самара куçать, кунта Ленин вырăнти революционерсемпе тачă çыхăнура тăрать.

1891 çулта Владимир Ульянов экстерн меслечĕпе Санкт-Петербург университечĕн юридици факультетĕнче экзамена ăнăçлă тытать. Волькенштейн адвокат патне ĕçĕ кĕрет, анчах юридици ĕçĕ-хĕлĕпе нумаях хăтланмасть. Çак ĕçре хăйĕн кăмăлĕн туртăмне тупаймасăр, хастар марксист революци юхăмне кĕрсе каять.

1895 çу уйăхĕнче пĕрремĕш хут ют çĕре каять. Швейцарире Плехановпа, Германире — В. Либкнехтпа, Францире —П. Лафаргпа тата ытти тĕнчери ĕçтĕшсен юхăмĕн паллă ĕçченĕсемпе тĕл пулать, Раççее таврăнсан тĕп хулара 1895 çулта Цедербаум-Мартов ертсе пынипе «Союз борьбы за освобождение рабочего класса» туса хурать. «Союз борьбы» хула ĕçтĕшĕсем хушшинче хастар пропагандă ĕçлĕхе ертсе пырать, вăл 70 ытла çулçак (листовкă) кăларать.

1895 раштавра Ленина арĕслеççĕ те тепĕр икĕ çултан та икĕ уйăхран Енисей кĕпернийĕн Шушенское ялне 3 çуллăха кăларса яраççĕ. Çакăнта Ленин Н. К. Крупскăйпа (1898 утă уйăхĕнче) çырăнать. Кунтах вăл халăхлăх теорине хирĕçлĕ «Развитие капитализма в России» кĕнеке çырать, чылай ĕçе ытти чĕлхесенчен куçарать, статьясем хатĕрлет. Çак тапхăрта вăл 30 ытла ĕç çырать, Петербург, Мускав, Чулхула, Воронежа тата ытти хуласенчи социал-демократсемпе çыхăну тытса тăрать.
[тӳрлет"> Пĕрремĕш эмиграци: 1900 - 1905

1900 ç. нарăсра Ленинăн кăларса янă вăхăчĕ тухать. Ленин Раççейĕн Европă пайне тавранать, пĕр вăхăт Псковра чарăнать, раççей хулисем тăрăх харпăр тата ĕçлĕх çӳревĕсем тăвать те утă вĕçĕнчеШвейцарине каять Плехановпа каласӳ ирттерсен, Мюнхена куçать те Плехановпа, Мартовпа, Аксельродпа, Засуличпе, Парвуспа пĕрле Мӳнхенре марксисăма янравлакан «Искра» (Хĕлхем) хаçатпа «Заря» (Шурăмпуç) журнала никĕс хурать. Çулти вăтам тиражĕ — 8000 экз. Хаçат Раççей империн территоринче марксистлă вăрттăн ушкăнсене йĕркелеме пулăшать.

1901 раштавра хăйĕн пĕр статйине Ленин (унăн çаплах В. Ильин, В. Фрей, Ив. Петров, К. Тулин, Карпов тата ытти суя ятсем пулнă) ятпа кĕртет. 1902 çулта «Что делать? Наболевшие вопросы нашего движения» ĕçĕнче Ленин хăйĕн партии тăвас концепцине кăтартать. Партие вăл тĕпе чăмăртаннă çăр ушкăнĕ («Дайте нам организацию революционеров и мы перевернем Россию!») евĕр курать.
[тӳрлет"> 1903 ç. РСДРП II съезчĕн ĕçне хутшăнни

Съезд уçăлсанах парти пайташĕсем пĕр майлă марри çие тухать, Ленин майлисем — «çирĕп» хĕлхемçĕсемпе пĕр енчен тата унпа хирĕçлисем — «çемçе» хĕлхемçĕсем, «экономистсем» — хушшинче тавлашу хĕрӳленсе каять. Ленин çине тăрсах пролетариатăн диктатури, партии пайташĕсенчен питĕ хытарса ыйтмалла тесе хистет. Унăн шучĕпе, парти пайташĕн программăна йышăнса, пурлăхпа пулăшса тăмалла çеç мар, унăн пĕрмаях парти ячейкин кулленхи ĕçне хутшăнмалла. Мартов шучĕпе, парти пайташĕн программăна вырăна хурса, укçа-тенкĕпе партие куллен пулăшса тăнипе те çитет. Малтан Мартовăн çак сĕнĕвĕ 28 майлă сасă, 22 хирĕçле тата 1 никам майли сасă пуçтарнă. Каярах съездран 2 «экономист» тата 5 бунд çыннисем тухса каяççĕ, çавăнпа ĕнтĕ Ленин хăйĕн ушкăнĕпе партин ТК тата «Искра» редакцийĕн суйлавĕнче çĕнтерет. Çакăнтанпа вĕсене «большевиксем» теççĕ, хирĕçлисене «меньшевиксем» терминпа палăртаççĕ (тĕплĕнрех РСДРП II съезчĕ статья).

1903 çулхи утă, 17 — çурла, 10 года Лондонра РСДРП II съезчĕ иртнĕ. Ленин ăна питĕ тӳсĕмсĕр кĕтнĕ, мĕншĕн тесен 5 çул каялла пуçтарăннă I съезчĕ ĕç тĕпĕпе партине туса хурайман: программăна йышăнман, пролетариатăн революциллĕ вăйĕсене тĕреклетмен; пĕрремĕш съезчĕн Тĕп Комитетне тӳрех аресленĕ. Ленин съезда хăй йĕркелеме пикенет.
[тӳрлет"> 1905 çулхи революци

1905-07 çулсенчи революцийĕ çулăма кĕнĕ чух Ленин ют çĕрте, Швейцарире пурăннă. Партин вырăнти йĕркеленнĕ ушкăнĕсен хыпарĕсем тăрăх вăл революци хумĕ çĕкленни пирки пĕлсе тăнă. 1905 çулхи нарăс уйăхĕнче Раççейре РСДРП ТК пĕтĕм пайташĕсене аресленĕ, икĕ çынна çеç - Красинпа Любимова çеç тытса хупайман. Вĕсем большевиксен "Бюро комитетов большинства" ушкăнĕ шутне кĕреççĕ, партин III съезчĕн хатĕрлев ĕçĕсене туса пыраççĕ. Çапла вара РСДРП пĕтĕм ертӳлĕхĕ Ленинăн тата унăн юлташĕсем майлă пулса тăрать.

Раштав хĕçпашаллă пăлхавĕ пăчланнă пулин те, Ленин унăн пысăк усăллăхне, большевиксем революцире пĕтĕм мелĕсемпе хистесе ĕçленине палăртать.
[тӳрлет"> Иккĕмĕш эмиграци: 1908 - 1917
В. И. Ленин палăкĕ Смольнăй умĕнче, Санкт-Петербург

1908 ç. Кăрлачăн пĕрремĕш кунĕсенче Ленин Женевăна Швейцари таврăнать. 1905-07 çулхи революци хăйĕн ĕç тĕллевне çитейменнипе вăл ал усса ларман, революци çулăмĕ тепре ялкăшасса шаннă. «Разбитые армии хорошо учатся», — çырать Ленин.

1908ç. вĕçĕнче Ленин хăйĕн пĕр тĕллевçисемпе Зиновьевпа тата Каменевпа пĕрле Париса куçса каять. Çакăнта вăл Инесса Армандпа паллашать. 1909 ç. хăйĕн тĕп философиллĕ ĕçне «Материалисăм тата эмпириокритицисăма» çырать.

1912 çулта вăл РСДРП легализацилесшĕн меньшевиксенчен тĕплĕнех уйрăлать.

1912 ç. Çу, 5 большевиксен саккунпа тӳрĕллĕ «Правда» хаçатне каларма тытăнать. Унăн тĕп редакторĕ вырăнĕнче Ленин ĕслет. Вăл кашни кунах «Правдăна» статьясем çырать, çырусем ярать, вĕрентет, сĕнӳсем парать, редакции йынăшĕсене тӳрлетсе пырать. 2 çул хушшинче «Правдăра» Ленинăн 270 статйисемпе çырса хăварнисене пичетленнĕ. Эмиграцире çакăн пекех Ленин IV-мĕш Патшалăх шухăшлавĕнчи большевиксен ĕçлĕхне йĕркелесе пырать, II-мĕш Интернационалра РСДРП элчи пулнă, парти тата наци ыйту-ĕçĕсемпе статьясем хатĕрленĕ, философи ĕçесене тĕпченĕ.

1912 ç. вĕçĕнчен Ленин Австри-Венгрин çĕрĕнче, Галицире Поронин вырăнĕнче пурăннă, унтах вăл Пĕрремĕш Тĕнче вăрçи пуçланнине пĕлет. Австри жандармĕсем Ленина ареслеççĕ, патша шпионĕ шутне çыраççĕ. Ирĕке кăларас ĕçре австри парламенчĕн депутачĕ В. Адлер социалист пулăшать. 1914 çулхи çурла, 6 Ленина тĕрмерен хăтараççĕ, тепĕр 17 кунтан вăл Швейцарине çитет. Кунта çитсенех Ленин большевик-эмигранчĕсен ушкăнĕн пуххинче вăрçă тезисĕсемпе паллаштарать. Вăрçă империалисăмлă, икĕ енчен те тӳррĕ мар, ĕçлекен çыншăн ним те ырлă мар пулнине кăтартать.

Парти конференцийĕнче Циммервальд (1915) тата Кинталь (1916) хулисенче Ленин хăйĕн тезисне — империалисăм вăрçине граждан вăрçине куçарассине пурнăçа кĕртес ĕç-пуçпа тăрăшмалла тесе хистект, çав хушăрах Раççейре социаллă революции çĕнтерессине шантарса калать.

Социалисты должны разъяснять массам, что для них нет спасения вне революционного низвержения „своих“ правительств и что затруднения этих правительств в теперешней войне надо использовать именно для этой цели».


Ленин 1915 çулта пацифисăм тата лăпкăлăх лозунгĕсем пирки çапла çырать:

Настроение масс в пользу мира часто выражает начало протеста, возмущения и сознания реакционности войны. Использовать это настроение — долг всех с.-д. Они примут самое горячее участие во всяком движении и во всякой демонстрации на этой почве, но они не будут обманывать народ допущением мысли о том, что, при отсутствии революционного движения, возможен мир без аннексий, без угнетения наций, без грабежа, без зародыша новых войн между теперешними правительствами и господствующими классами. Такой обман народа был бы лишь на руку тайной дипломатии воюющих правительств и их контрреволюционным планам. Кто хочет прочного и демократического мира, тот должен быть за гражданскую войну против правительств и буржуазии.[3">

1916 çулхи нарăсра Ленин Бернран Цӳрихе куçать. Кунта вăл хăйĕн «Империализм как высшая стадия капитализма» ĕçне çырать, швейцари социал-демокрачĕсемпе (вĕсен хушшинче сулахай радикал Франц Платтен) хастар ĕçлет, вĕсем ирттерекен пур пухăва хутшăнать. Çакăнтах вăл февраль революцийĕ пирки пĕлтерӳ илет.
[тӳрлет"> «Пломбăланă вакун»
Ленин, Туре Нерман тата Карл Линдхаген. Стокгольм 1917.

Февраль революцийĕ Лениншăн кĕтмен çĕртен пулса тухнă. Революци пуçланиччен темиçе кун каялла Ленин Раççее «Европăри чи мещан çĕршывĕ» тесе шутланă.

[[1917 çулхи Февраль революцийĕ"> (çакăн çинчен Ленин хаçатсенчен пĕлет) хыççăн герман влаçĕсем (Александр Парвус пулăшăвĕпе) Ленин 35 парти пайташĕсемпе пĕрле, вĕсем хушшинче Крупская, Зиновьев, Лилина, Арманд, Сокольников, Радек тата ыттисем, Швейцарирен пуйăспа Германи витĕр тухса каять. Ленин вырнаçнă вакун экстерриториллĕ шутланнă, эрешлĕ каласан, «пломбăланă вакун» тенĕ, ун пирки çапла çырнă: «Германи правительстви пирĕн вакунăн экстерриториаллăхне лояллĕ сыхланă»[4">. Каярахпа Людендорф хăйĕн асилĕвĕсенче çапла çырать: «Ленина Раççее ярса, пирĕн ертӳлĕх хăй çине уйрăм явăплăх илнĕ.

Халиччен те тĕпчевçĕсем Ленин нимĕçсенчен укçа-тенкĕ илнине палăртакан финансă хутне тупайман.
[тӳрлет"> «Апрель тесисĕсем»
В. И. Ленин, грим тунă, юлашки пытанчăк ĕçре. К. П. Иванов ячĕпе хатĕрленĕ хут, унпа Ленин вăрттăн 1917 ç. утă кунĕсем хыççăн пурăннă.

Ленин 1917 çулхи ака, 3 Раççее таврăнать, меньшевик-эсерĕсен Канашĕ ăна самодержавипе чаплă кĕрешӳçĕ тесе хисеппĕн кĕтсе илет. Тепĕр кунне Ленин большевиксем умĕнче сăмах тытать, тезисене "Правда" хаçат пичетлет. Çак вара паллă «Апрель тезисĕсем»пулаççĕ [5">. Çак докладра Ленин Раççей социал-демократийĕн тата большевиксен ĕç кăмăлĕсене хирĕç вăрçать, уйрăмах буржуази демокрачĕсем революцине сарса пынине, Вăхăтлă ертӳлĕх майлă пулнине, вĕсем революциллĕ тăван çĕршыва вăрçăра хӳтĕлеме йыхравланине тиркет. Ленин "Вăхăтлăх ертӳлĕхе нимĕнле пулăшу та" тата "Пĕтĕм влаçа – Канашсене" лозунгĕсене мала кăларать: çаплах вăл буржуази революцине пролетари революци шайне куçарас тĕллеве палăртать, буржуази влаçне антарса пăрахма тата патшалăх тытăмне Канашсене пролетариата ярса илме хистет, çара, полицине тата чиновниксене салатса яма сĕнет; юлашкинчен вара, вăрçăна хирĕç вăйлă пропагандă ирттерме хушать, мĕншĕн тесен Вăхăтлă ертӳлĕх енчен тăсăлса пыракан вăрçă импери тата çарату хаклавлă пулнине кăтартать. РСДРП(б) тытăмне хăй аллине илсе, Ленин çак тăвас ĕçе пурнăçа кĕртме тытăнать. 1917 ака-утă уйăхĕсенче вăл 170 ытла статья, брошюрă хайлать, большевиксен конференцисеимпе партин ТК резолюци проекчĕсене, чĕнсе каланисене çырать.

Ленин чăннипех хăй тĕллĕ вăйланса пыракан правительствăна хирĕç тухнине йĕркелесе пынă утă, 3, кăшт васкавлăрах пулин те. (1917 çулхи утăри пăлхав).Пăлхав пынă чух Вăхăтлă ертӳлĕх большевиксем нимĕçсемпе вăрттăн килĕшӳ тунă теме элек сарнă (утă, 5). Утă, 7/20 Вăхăтлă ертӳлĕх Ленина тата ытти паллă большевиксене патшалăха сутнă, хĕçпăшаллă пăлхав йĕркеленĕ тесе айăпласа ареслеме хушу кăларать. Ленинăн каллех вăрттăн ĕçлĕхе кайма тивет. Петроградра вăл çав чух 17 вăрттăн хăваттер улăштарать, хыççăн, çурла, 21 (кивĕ йăлапа çурла, 8) 1917 Зиновьевпа пĕрле Петроградран инçех мар — Разлив кӳлли патĕнче, ӳплере пурăнать; юлашкинчен — юпа уйăхĕчченех — Финлянди çĕрĕнче (Ялкала, Гельсингфорс, Выборг) пурăнать.
[тӳрлет"> 1917 çулхи Октябрь революцийĕ

Тĕп статья: Аслă Октябрь социаллă революцийĕ
В. И. Ленин халăх умĕнче сăмах тытать.

1917 çулхи чӳк, 24 Ленин Смольнăйа хуралçисене вăрттăнлăхпа улталаса (Троцкий ăна кĕме чарнă) пырса кĕрет те тӳрех пăлхава хатĕрлес ĕçĕ йĕркелесе ярать. А. Ф. Керенский ертӳлĕхне сирпĕнтерме икĕ кун çеç кирлĕ пулать. юпа, 25/чӳк, 7) Ленин Вăхăтлă ертӳлĕхе аяла хунă пирки чĕнсе калать. Çав кунах 2-мĕш Пур раççей Канашĕсен съезчĕ уçăлать, унта Ленин лапкăлăх тата çĕр декречĕсем çинчен хыпарлать, хула тата ял ĕçченĕсен ертӳлĕхне — Ленинăн Халăх Комиссаррĕсен Канашне— йĕркелесе хураççĕ.
[тӳрлет"> Революци хыççăнхи ĕçĕ-хĕлĕ: 1917—1924
В. И. Ленин. 1920 çул.
В. И. Ленин во время болезни. Мускав тулашĕнчи Горки. 1923 çул.

Лăпкăлăх декречĕн йĕркине тытса пырса, Ленинăн Раççее Пĕрремĕш Тĕнче вăрçинчен туртса кăлармалла пулнă. Петрограда нимĕç çарĕсем пырса кĕме пултарнă, çавăнпа ĕнтĕ Ленин сĕнĕвĕпе Совнарком тата РКП(б) ТК Мускава — Совет Раçсейĕн çĕнĕ тĕп хулине — куçаççĕ.

Аманнипе тата хăйне шеллемесĕр ĕçленипе Ленин сусăрлансах çитет. 1922 çулхи пуш уйăхĕнче Ленин РКП(б) 11-мĕш съезчĕн ĕçне йĕркелесе пырать, хăй те тухса калаçать. 1922 çу уйăхĕнче йывăр чире кĕрет, çапах та юпа уйăхĕнче ĕçе тухать. Çынсем умĕнче юлашки хут Ленин чӳк, 20 1922 Моссовет пленумĕнче калаçать. 1922 çулхи раштав, 16 унăн сывлăхĕ каллех сасартăк япăхланать, 1923 çу уйăхĕнче амака пула Мускав тулашĕнчи Горкине пурăнма куçать. Мускавра юлашки хут Ленин юпа, 18-19 1923 пулать.

Хăй вилессе пĕлсе тата коммунистсен парти шăпишĕн хумханса, В. И. Ленин 1923 çулта «пуласлăх валли»: «Коопераци пирки», «Как нам реорганизовать рабкрин», «Лучше меньше, да лучше», статьясем çырать, вĕсенче вăл Совет патшалахĕн хуçалăхэкономика политики хăйĕн курăнăвне палăртать тата патшалăхăн, партин аппарачĕн ĕçне лайăхлатас сĕнӳсене парать.
В. И. Ленин Горкăра вилнине пĕлтерни
1924 çулхи кăрлач, 21.

1924 çулхи кăрлачра Ленинăн сывлăхĕ сасартăк питĕ начарланать, 1924 çулхи, кăрлач, 21, каçхи 6 сех. 50 мин. Владимир Ильич Ульянов (Ленин) куçĕсене ĕмĕрлĕхех хупать.
[тӳрлет"> Раççей хуçалăвĕн аталанăвĕ

Тĕплĕнрех ГОЭЛРО статьяна вулăр.

В.И. Ленин хуçалăхне аталантарас ĕçре питĕ тимлĕ тăрăшнă. Влаç а илсенех вăл тӳрех вăрçăпа ишĕлнĕ хуçалăха йĕркелесе аталантарас ыйтăва пĕрмаях хистесе пырать. Ленин патшалăхран корпорации туса хуни çеç хуçалăха çĕклетме пултарать тесе шутланă:

Учет и контроль - вот главное, что требуется для "налажения", для правильного функционирования первой фазы коммунистического общества. Все граждане превращаются здесь в служащих по найму у государства, каковым являются вооруженные рабочие. Все граждане становятся служащими и рабочими одного всенародного, государственного "синдиката".


1922 çулта В. И. Ленин хушнипе Маркс хулинче (Сарăту кĕпернинче) «Чĕрĕлӳ» трактăр заводне тума тытăнаççĕ. Кунтах ся Я. В. Мамин конструкциленĕ 8,8 кВт (12 л. В.) хăватлă «Карлик» трактăрне кăларма пуçлаççĕ. Çак вăхăтрах Коломнăри тата Брянскри завочĕсем Е. Д. Львов шутласа кăларнă чылайах мар серисемпе «Коломенец-1»чтлă трактăрсем хатĕрлеççĕ. Паллах, çак çителĕксĕр пулнă, çавăнпа та Совет ертӳлĕхĕ «Фордзон» америка трактăрне тумалли лицензине илме хушу парать.
[тӳрлет"> Ленинăн тĕп шухăшĕсем-ĕмĕчĕсем
Ӳкерчĕк:Lenin proclaims Soviet power(2).jpg
"Ленин Совет влаçне пĕлтерет"
(ӳнерçĕ В. А. Серов, 1947).
Ӳкерчĕкре Ленин хыçĕнче
И. В. Сталин, Я. М. Свердлов тата
Ф. Э. Дзержинский тăраççĕ

* Ленин ĕмĕтленнĕ тăрăх, коммунисăм 1930—1950 çулсенче çĕнтеремелле пулнă. Вăл хăйĕн «Задачи союзов молодёжи» (1920) çапла шантарнă:

Тому поколению, представителям которого теперь около 50 лет, нельзя рассчитывать, что оно увидит коммунистическое общество. До тех пор это поколение перемрет. А то поколение, которому сейчас 15 лет, оно и увидит коммунистическое общество, и само будет строить это общество. И оно должно знать, что вся задача его жизни есть строительство этого общества… И вот, поколение, которому теперь 15 лет и которое через 10-20 лет будет жить в коммунистическом обществе, должно все задачи своего учения ставить так, чтобы каждый день в любой деревне, в любом городе молодежь решала практически ту или иную задачу общего труда, пускай самую маленькую, пускай самую простую.

Ленин Сталинпа
[тӳрлет"> Ленин пурнăçĕнчи тĕрлĕ тĕслĕхсем

* «Любая кухарка способна управлять государством» цитатăна улăштарса кăтартнă. Тĕрĕсси —«Удержат ли большевики государственную власть» статьяра (Пĕтĕм çырнисен пуххи, т. 34, с. 315) Ленин çапла çырнă:

Мы не утописты. Мы знаем, что любой чернорабочий и любая кухарка не способны сейчас же вступить в управление государством. В этом мы согласны и с кадетами, и с Брешковской, и с Церетели. Но мы отличаемся от этих граждан тем, что требуем немедленного разрыва с тем предрассудком, будто управлять государством, нести будничную, ежедневную работу управления в состоянии только богатые или из богатых семей взятые чиновники. Мы требуем, чтобы обучение делу государственного управления велось сознательными рабочими и солдатами и чтобы начато было оно немедленно, то есть к обучению этому немедленно начали привлекать всех трудящихся, всю бедноту.

Çавăн пекех Ленин «Советсен влаçĕ» ĕмĕчĕн ăшне ăнлантарать:

Он (…)начал читать целую передовую статью о пользе парламента, о том, что демократии предстоит еще широкое будущее, что класс буржуазии далеко не сказал еще своего последнего слова и не скоро его скажет, что диктатура рабочего класса пока еще химера, что Учредительное собрание есть реальная, глубоко затаенная мечта всего русского народа, без различия классовых и иных перегородок, и что оно является необходимым этапом к установлению того правления, которое будет угодно суверенному, свободному народу. — Ну, а вы, мой мудрый Эдип, уже решили вопрос об этом правлении! Какого черта созывать Учредительное собрание, когда товарищ Саня сам уже решил все!.. Советы, говорите вы? Великолепно, да здравствуют советы и все вообще идеи господ Троцких, Хрусталевых и иже с ними!.. Слава и вам, товарищ Саня, хотя... ах, «муж многоопытный, губит тебя твоя мудрость»...[7">

* Ленин сифилис чирĕпе асапланнă пирки нумай çырни тӳрри-тĕрĕссине палăртайман. Ленинăн миме тата гистологи тĕпчевĕсене ирттернĕ хыççăн çак чир пурине çирĕплетеймен. Ленинăн сывлăх консультанчĕ Макс Нонне, классикăллă «Сифилис и нервная система» хыпарлă кĕнеке авторĕ, питĕ ятлă-сумлă ятарлă ăстаçă, çапла çырать: «Абсолютно ничто не свидетельствовало о сифилисе»[8">. Илтӳ сăмахĕсем малтанхи диакнăса пула сарăлнă пулнă. Ăна тĕрĕс мар — кăнарлă сифилис тесе лартнă, çакна тĕрĕслес тĕллевпе ятарлă экспедици Ленинăн тăванĕсен, несĕлĕсен хучĕсене тĕрĕсленĕ.

Ӳкерчĕк:Сталинские 100 рублей 1947 г. Аверс.jpg
1947 çулхи СССР-ти çĕр тенкĕ

* 1917 çулта Норвеги Владимир Ленина Нобель премине парас сĕнӳпе«За торжество идей мира» тенĕ, Совет Раççейĕ «Лăпкăлăх декречĕ» кăларнăшăн, Пĕрремĕш Тĕнче вăрçинчен хăй тĕллĕн уйрăлса тухнăшăн, анчах Нобель комитечĕ çакăнпа килĕшмен [1">.
* Владимир Ленина наркăмăшлă пульăпа амантни пирки чылай вăхăт çӳренĕ шухăш [2"> хăйĕн тӳррĕлĕхне тухайман [3">.

 pafa777 pafa777[гав]bk.ru - 15.08.2010 21:49
 Opera/9.80 (J2ME/MIDP; Opera Mini/5.1.21051/19.892; U; ru) Presto/2.5.25

пишите сразу на китайском. когда россия станет провинцией комунистического китая они оценят вашу писанину!!!

«Первая <  849 | 850 | 851 | 852 | 853 | 854 | 855 | 856 | 857 | 858 |  > Последняя» 

Форма для отправки комментариев

(Ваш комментарий будет проверен модератором.

С уважением, Администрация сайта.)

Имя (обязательно):


Комментарий (обязательно):

Два плюс три цифрой (обязательно):